Коханець леді Чаттерлі

Лоуренс естетично розширюе соцiальний i художнiй простiр буття персонажiв, але реальнi для Коннi чи вiртуальнi для Клiффорда подорожi не несуть анi вiдкриттiв, анi змiн. Поiздка Коннi до сусiднього мiстечка залишае по собi те ж враження «нездоланноi прiрви» мiж господарями й простим людом, що вона вiдчувала вдома. Новi шкiльнi будiвлi з дорогоi рожевоi цегли та з металевими штахетами тут мали дуже привабливий вигляд, проте «скидалися на сумiш церкви з тюрмою… Якими виростуть цi маленькi люди, в яких змалечку вбито людськi почуття, в яких залишаеться тiльки цей здичавiлий лемент i нелюдська, механiчна воля?» Химерними й порожнiми здаються Коннi люди в Лондонi, й навiть Париж був сумним видовищем – «одне з найсумнiших мiст, стомлених своею новою механiчною чуттевiстю i жадобою грошей, грошей, грошей, смертельно втомлене, та все ж не досить, щоб.

ховати свою втому пiд жахливим пожвавленням механiчноi iграшки». Переконання, що «людський свiт просто зжив себе», зростае в героiнi так само, як вiдчуття жаху перед божевiллям людства.

Зв’язок Клiффорда iз зовнiшнiм свiтом швидше вiртуальний. Колишнi унiверситетськi друзi везуть до Рагбi скепсис та снобiзм, схожi на його власнi. Яскравим речником цього гуртка виступае Томмi Дьюкс, думки якого про людину як мозковий пристрiй для механiчних та iнтелектуальних експериментiв суголоснi розумуванням самого Клiффорда. У тому ж ключi псевдоiснування iнтерпретуе Лоуренс одержимiсть Чаттерлi радiо – той годинами сидiв бiля приймача iз цiлковито порожнiм, зацiпенiлим обличчям, «нiби втратив останнi крихти розуму, i слухав, – або удавав, що слухае щось чутне лише йому».

Клiффорд намагаеться подолати вiдчуження мiж свiтом Рагбi й великим свiтом, але хоч його лiтературний i дiловий експерименти вiдбивають рiзнi концепти iснування, обидва вони приреченi на поразку.

В iсторii письменництва Клiффорда Лоуренс придiляе увагу такому утопiчному мотиву европейськоi культури кiнця ХІХ столiття, як спроби iнтелектуальноi елiти саме в мистецтвi шукати порятунку вiд вад цивiлiзацii.

Чимало англiйських прозаiкiв 1920—1930-х рокiв дослiджували процеси девальвацii духовних цiнностей на прикладi мистецького середовища. Але серед iнших мотивiв у тогочасних «романах про митця» виразно iмплiковано також зневiру в гуманiзуючiй силi мистецтва. В «Коханцевi» Лоуренс торкаеться цiеi проблеми не тiльки в лiнii Клiффорда.