Коханець леді Чаттерлі

Коли ж вiтер дув в iхнiй бiк, що траплялося досить часто, будинок наповнювався сiрчаним смородом горiлих екскрементiв землi. Та навiть у безвiтрянi днi повiтря було просякнуте пiдземною задухою – вiд сiрки, залiза, вугiлля чи кислоти. Навiть на рiздвяних трояндах з’являлися плями кiптяви, зловiснi, немов чорна манна небесна у Судний день.

Та нехай вже так, це iхня доля – бути приреченими, як i все в цьому свiтi. Це жахливо, але нащо пручатись? Нiхто цього не здолае. Все просто йде своiм шляхом. І життя також!

На низькiй, тьмянiй покрiвлi хмар вночi палали й здригалися червонi плями, роздуваючись, спухаючи, немов болючi опiки.

То були печi. Спочатку вони навiвали Коннi деякий острах; вона почувалася так, нiби живе пiд землею. Потiм вона до них звикла. А зранку завжди йшов дощ.

Клiффорд удавав, нiби любить Рагбi бiльше за Лондон. Цей край мав свiй похмурий норов, а люди – мiць. Коннi бентежило, чи мають вони ще щось, – адже в них справдi наче не було нi очей, нi мозку. Вони були змученi, безбарвнi й нуднi, як ця мiсцина, – i такi ж неприязнi.

Проте було щось в iхнiй буркотливiй вимовi, в човганнi iхнiх шахтарських, пiдбитих цвяхами чобiт по асфальтовiй дорозi, коли вони гуртом поверталися додому з шахти, – щось жахаюче i трохи таемниче.

Нiхто не привiтав молодого есквайра з поверненням додому, не було нiякоi зустрiчi, навiть жодноi квiтки. Була просто поiздка на машинi темною мокрою дорогою, що причаiлася помiж смутних дерев, далi – парковим схилом, на якому паслися сiрi змоклi вiвцi, на пагорб, де розпластався темно-бурий фасад будинку i де маячiли економка та ii чоловiк, мов непевнi гостi на цiй землi, готовi промимрити свое вiтання.

Не було жодного зв’язку мiж Рагбi-холом i селищем Тевершел – жодного. Нiхто не зняв капелюха, нiхто не вклонився. Шахтарi тупо витрiщались на них, крамарi скидали картузи перед Коннi, просто як перед знайомою, незграбно кивали Клiффордовi, – на цьому й кiнець. Нездоланна прiрва i мовчазна ворожнеча з обох бокiв.

Спочатку Коннi страждала, вiдчуваючи невпинну тиху ворожiсть, що мжичила з селища. Потiм вона збайдужiла до того, – те стало просто своерiдним присмаком життя. Рiч не в тому, що iх iз Клiффордом не визнавали, – вони просто належали до iншоi породи, нiж шахтарi. Нездоланна прiрва, бездонне провалля, – пiвденнiше Трента такого просто не iснуе. Але в Мiдлендi i в промислових регiонах Пiвночi ця прiрва справдi е нездоланною, непiдвладною жодному зв’язку.