Коханець леді Чаттерлі

І, вiдчуваючи, як вона божеволiе на шляху до того, насолоджуючись його мiцною напруженою пасивнiстю, вiн також вiдчував дивну гордiсть i задоволення.

– О, як гарно! – тремтячи, шепотiла вона, а потiм заспокоювалась i замовкала, притулившись до нього. Вiн же лежав, як завжди, вiдсторонений вiд усього, але певною мiрою гордий.

Майклiс залишався в них цього разу лише три днi i до кiнця поводився з Клiффордом точнiсiнько, як першого вечора, з Коннi також. Нiщо не здатне було вивести цього унiкума з рiвноваги.

Вiн писав Коннi листи, сповненi все тiеi ж жалiбноi меланхолii, а iнодi – дотепнi й пройнятi спокiйною, чистою ласкою.

Здавалося, вiн вiдчував до неi безнадiйну нiжнiсть, але разом з тим був звично вiддалений. Безнадiя ховалася в самiй його серцевинi, бо вiн не хотiв нi на що надiятись. Вiн ненавидiв надiю. «Une immense esperance a traversе la terre»[18 - «Une immense esperance a traversе la terre» (фр.) – «Велика надiя пройшла по землi», цитата з поетичного твору Альфреда де Мюссе (1810–1857), французького поета-романтика. ], – прочитав вiн десь – i прокоментував цi слова: «i втопивши у своему клятому колодязi все, що мало хоч якусь цiннiсть».

Коннi нiколи по-справжньому не розумiла, але по-своему кохала його. Проте вона весь час вiдчувала на собi вiдбиток його безнадii. А вiн, нi на що не сподiваючись, хiба мiг когось любити взагалi?

Так продовжувалося деякий час, вони листувалися й часом бачились у Лондонi. Коннi все ще прагнула тiлесноi, сексуальноi втiхи, якоi досягала з ним завдяки власнiй активностi, пiсля того як його стрiмкий оргазм минав.

І вiн все ще хотiв iй це давати. Того було цiлком досить для iхнього зв’язку.

І досить, щоб дати iй хистку вiру в себе, слiпу й трохи самовпевнену. Це була майже пiдсвiдома довiра до самоi себе, що супроводжувалася дивним пожвавленням.

В Рагбi вона була страшенно жвавою й веселою. І використовувала свое нещодавно отримане задоволення для того, щоб надихати Клiффорда, бо вiн у цей час написав свiй найкращий твiр i був майже щасливий у власному заслiпленнi.

Вiн збирав урожай чуттевоi насолоди, отриманоi нею вiд Майклiсовоi пасивноi мужностi. Але, звичайно, вiн нiколи не дiзнався б про це, а дiзнавшись – навряд чи став би дякувати.

Та коли цi днi радiсноi бадьоростi й натхнення залишились позаду, скiнчились назавжди, а вона стала пригнiченою й дратiвливою, – як тужив за ними Клiффорд! Напевне, якби вiн про все дiзнався, то навiть побажав би, щоб Коннi та Майклiс знов були разом.