Філософія свободи / Философия свободы

На вiкопомному зламi столiть – проблеми теорii ментальностi на основi синтезу логiки й метафiзики, логiки й феноменологii, етнологii та семiотики, аналiзу нечiтких понять, структур повсякденностi (зрозумiло, що список указаних проблем далеко не вичерпний). Бiльше того, сама логiка виступае у тих дослiдженнях не як iнтелектуальна технiка сама по собi, а як стратегiя обгрунтування, як спосiб iнтерпретацii й представлення знання. Нинi вiддiл мае назву – Вiддiл логiки i методологii науки. У цiй новоназвi збережено й розвиваеться проблематика науки i культури на тому рiвнi взаемодii, що його коротко називають мiждисциплiнарним.

Така розмаiта проблематика, а також дивовижний дар Мирослава Поповича притягувати до себе яскравих, незвичайних людей призвели до того, що навколо Киiвського вiддiлу логiки утворилося свое, доволi широке коло однодумцiв.

Випростуючись iз гамiвноi сорочки догматичноi фiлософii, чимало людей вiдразу втрачали iнтерес до науковоi фiлософii. А може бути, вже не було i нема чого ховатися до нiшi логiки й фiлософii науки? Тим бiльш що навiть постаналiтика проголосила догматичним i примусовим формалiзм аналiтичного способу мислення, навiть обiзвавши його репресивною епiстемологiчною моделлю.

Але чи можна з якимось правом адресувати цей докiр Мирославу Поповичу, який в останнi двадцять рокiв, через обставини, вiдiйшов вiд проблематики логiки i фiлософii науки?

Але спершу про те, чому Попович завжди знав правильну вiдповiдь. Можливо, це пов’язано з його добрим знанням декiлькох iноземних мов?! А може, навпаки: саме його вмiння вести дiалог на мiждисциплiнарному рiвнi (одне дiло – з гуманiтарiями, зовсiм iнше – з представниками природничих i точних наук!) – веде до розумiння мови.

Будь-якоi. Оскiльки мова – це система. А система – це структури, а структури – це iнварiанти, а iнварiанти – це ключi до тих шифрiв, що ними все зашифровано. Увесь Всесвiт! Усе взагалi! Це така здiбнiсть читати усiма мовами (будь-якою мовою!), тобто, вловлюючи структуру мови, по сутi, нiбито «не знаючи ii», володiти нею, – що означае не тiльки зрозумiти смисл написаного чи сказаного, а й конструювати доволi зрозумiлi, адреснi й елементарно змiстовнi речення цiею мовою…

Мiждисциплiнарнiсть у Мирослава Поповича – це не просто запозичення, сполучання методiв, засобiв, даних рiзних наук.

Це те, що Барбара Кассен називае пластикою стосункiв мiж фiлософiею i наукою, фiлософiею й iсторiею. Пiд цим кутом зору важливо, скажiмо, якоi якостi е прив’язанiсть до iсторii.