Ідеологія

Але все ж таки вони, безперестанно маючи на вустах слова «народ», його «щастя» тощо, мусiли мати якесь свое розумiння цього народу? Мусiли, i мали, але це не було поняття нацii полiтичноi, а лише – власне народу, простiше кажучи, плебсу. Плебс ще в Стародавньому Римi вважався протилежним патрицiям, частина нацii була позбавлена полiтичних прав, юрба, що жила будь-якими iншими iнтересами, тiльки не справами полiтики та влади; справами приватними, але не iнтересами цiлiсностi нацii. За часiв феодалiзму в Європi таким плебсом була буржуазiя.

Коли вона стала полiтичною нацiею, плебсом став лише клас пролетарський i селянський тощо. Зрiкаючись зверхностi i власноi полiтичноi iдеi, ставлячи приватнi iнтереси одиниць над окультними iнтересами держави й нацii, як окремого колективу, випихаючи в своiй тактицi боротьбу за владу на друге мiсце, наше провансальство мусiло дiйти до ототожнення нацii з плебсом. Його нацiя це було розрiзнене товариство з правом сецесii його членiв, вiльна спiлка, до якоi хто хоче вступае, а кому не вигiдно – виходить; його iдеалом були нацii як добровiльнi товариства, пов’язанi не бiльше того, скiльки вимагала потреба, i мiцнi настiльки, наскiльки iхне iснування не шкодить правам особистоi свободи. [179 - Костомаров М. Две русских народности.] Демократизм вони ототожнювали з мужицтвом. Але це була особлива, iхня демократiя. Як i мужицтво, вони передусiм думали про рiвнiсть, але не про свободу, i тому готовi були забути про момент свободи (влади), коли хтось забезпечить iм рiвнiсть: як Драгоманов iз своiм царефiльством, як Грушевський i вся наша плеяда iсторикiв, якi вiдкидали полiтичну свободу, коли вона вимагала жертв вiд того самого народу. Вони просто «покланялись народовi як животворящiй стихii… котра мусить одвiт дати на всi нашi питання про iндивiдуальну i общеську свободу, про iндивiдуальне i людське щастя». Щастя одиницi, щастя всiх, свобода вiд будь-яких окультних сил, що стояли над ними й охорона вiд будь-яких жертв, це був iдеал нашого провансальства, iдеал суто плебейський.

Але вiд прагнення до захоплення влади, вiд будь-якоi агресii, вони «в нацiональних питаннях не йшли дальше тiеi границi, яка визначалася потребою самооборони, оборони своiх економiчних i культурних, мiнiмальних» iнтересiв. Особливо ненависний був iм принцип державного насильства.[180 - Житецький П. Д. Дорошенко. Огляд укр. iсторiографii. – Прага, 1923. – С. 176.