Ідеологія

]… Як бачимо, патрiот, що хоче стерти зi себе ганьбу столiть неволi, як тi студенти, що 1918 pоку збивали цей напис у Киевi, – мусить нищити не лише дiло Росii в Украiнi, а й дiло ii адептiв.

За мефодiiвцями пiшли iншi. Драгоманов вiдмовляв Украiнi в самостiйних, вiдмiнних вiд iнших, зовнiшнiх полiтичних прагненнях, i тим самим, в потребi власноi державностi. Для нього Украiна не була окремим полiтичним органiзмом iз власними завданнями. Мiж «нацiональними задачами» Украiни та паразита (Росii), що сидiв на нiй, не було (гадав вiн) жодноi рiзницi.

Тут був не паразитизм, а був симбiоз, бо «московське царство все ж таки (sic!) виконувало елементарнi географiчнi завдання Украiни». Призначенням Украiни було стати знаряддям державноi волi iншоi нацii (Росii). 1878 pоку царський уряд прямував лише до того, «до чого прагнув сотнi лiт росiйський народ, в лицi козакiв украiнських, а потiм донських».[87 - Драгоманов М. Листи на Надднiпрянську Украiну. Турки внутреннiе й внешнiе. ] Отже, «в лицi» росiйських царiв украiнський народ виконував своi завдання, а в особi украiнських козакiв росiйський народ – своi, точнiсiнько так, як в особi татарiна украiнська голота, а в особi об’еднаних слов’ян – украiнський народ, виконували свою iсторичну мiсiю i закладали пiдвалини пiд украiнськi державницькi традицii… Повна iдилiя, мiшанина така туманна, що кращоi не знайти для об’ективного розуму провансальця.

Власнi державно-правнi iдеали для Украiни були «тепер рiччю остаточно пережитою всiма освiченими украiнцями».

[88 - Драгоманов М. По вопросу о малорусской литературе.] Не тiльки, що здiйснювати, а й навiть просто пропагувати незалежництво як iдею, було непотрiбно. Що означав нацiональний афект, невмотовавану жагу до життя i його найвищих форм порiвняно з тим, що вирiшив розум освiченого украiнця? Коли край не мав жодних самостiйних полiтичних аспiррацiй, то единим його завданням була, вочевидь, лише маленька направа iснуючого, врештi, цiлком принятного стану симбiозу. Коли б Драгоманов виходив в оцiнцi росiйсько-украiнських стосункiв iз факту паразитизму, а не симбiозу (як вiн це робив у стосунках австро-слов’янських i турецько-слов’янських), вiн нiколи не мiг би прийти до iдентифiкацii iнтересiв паразита та господаря. Але вiн вiрив, що «тепер уже люди переросли державнi спiлки та прямують до якихсь iнших», вiн вiрив в iдею симбiозу, а вона вимагала iншого погляду.