Ідеологія

Об’ективнiсть волi нацii затрималася тут на першому щаблi – на любовi до свого краю, примiтивнiй i наiвнiй, що не розумiе нi потреби агресii, нi значення моменту панування (суверенностi) i пiдкорення перших двох елементiв нацii (територii, народу), елементовi влади, без якоi жодна нацiя не вийде з пелюшок провiнцii. Спершу – держава, як воля вiд чогось, спокiйний добробут, щастя всiх, земля i воля, лише з iншим класовим змiстом (щастя степовикiв, щастя мiщан), без огляду на те, хто цiею державою володiе. Подальше поняття держави трохи розширилося, виступаючи за рамки суто групових чи особистих потреб, – на iнтереси народу загалом i територii, але знову не як полiтичноi цiлостi, бо полiтика i тут залишилася в чужих руках.

Нарештi Украiнi призначено навiть полiтичну роль, але не власну, лише як додаток, причiпку до чужоi. Нерозумiння моменту влади, зайвiсть його, коли всi нацii засадниче солiдарнi, коли боротьба мiж ними – непорозумiння, надавала поняттю нацii (на усiх ii щаблях розвитку) хиткий i невиразний характер, характер чогось розпливчастого, що переходило вiд нацii до народу, вiд народу до племенi, нарештi, до заперечення поняття нацii та повного його пiдкорення якiйсь вищiй надорганiзацii. Поняття нацii поволi пiдмiнилося поняттям плебсу, групи, свiдомiсть якоi доросла лише до усвiдомлення собi своiх економiчних або культурних потреб, i якiй засадниче бракувало будь-якого розумiння значення аристократичного елементу в органiзованому суспiльству (панiв, попiв i царiв).

Цим пояснюеться нiби суперечнiсть державницькоi концепцii провансальства.

Чим пояснити, справдi, з одного боку нiбито анархiзм цiеi концепцii, нехiть до держави як такоi, а з iншого – одночасну потульнiсть перед будь-якою наднацiональною органiзуючою силою (людство, слов’янство, Європейський схiд)? Це пояснюю я так: ставлячи «во главу угла» своiх поглядiв на державу iнтереси одиницi (або iхнього гурту), ii волю (й ii вiдмiни – добробут тощо), провансалець мусить прагнути такого устрою, який би забезпечував цю якнайбiльшу волю. Так дiйшов вiн спершу до байдужостi, а потiм i до заперечення держави. Але, з iншого боку, прив’язуючи якнайбiльшу увагу до партикулярного (свого «я», своеi провiнцii, iнтересiв цiеi генерацii, вузько економiчного добробуту та безумовного миру), вiн заплющував очi на решту; оскiльки iнтереси цього партикулярного, що едине його цiкавило, були сяк-так задоволенi, вiн уже не журився загальним, органiзацiею колективу, державою i терпiв ii.