Ідеологія

Тому для нього нацiональнi постулати завжди були предметом «теоретичних дискусiй», отже, «ворожi» точки зору (не афекти) завжди можна було погодити на пiдставi спiльноi логiки та тверджень, визнаних правдивими обома сторонами.

Зв’язок мiж рацiоналiзмом та угодовством бачив i Драгоманов, вiн казав: «Особливо переконанi ми, що дo згоди межи народами може прийти тiльки в такому разi, коли всi дадуть перевагу розумовi (ratio), котрий один виводив i виведе людство з бiди та темряви, – та науцi, котра яко одна на всiм свiтi, i може погодити людей, чого не в станi зробити релiгii з тiеi простоi причини, що iх багато, i одна лiпша вiд другоi».

[113 - Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. – Т. IV. – С. 17.] Тому драгоманiвцi й будували всю свою полiтику не на нацiональних почуттях, не на спонтанному проявi невмотивованоi iррацiональноi волi: це ж було щось iз релiгii (з теологii); воля ж могла утвердитися лише в боротьбi з iншими (бо iх було багато i кожна себе вважала найкращою); тут згода могла здiйснитися тiльки через експансiю, отримання у власнiсть, агресiю. А це не пiдходило мефодiiвськiй психологii провансальцiв, вона прагнула згоди та гармонii i тому апелювала передусiм до розуму i науки. І навпаки, тому, що вони визнавали тiльки розум, що стоiть над волею, вони стали засадничими угодовцями, прихильниками згоди за будь-яку цiну.

До цiеi засадничоi угодовостi провансальства схиляло його, i його ворожiсть до «загального», надавання ексклюзивноi ваги та цiнностi партикулярному (одиницi, iхнiм групам, провiнцii, генерацii), на вiдмiну вiд нацii як колективу, вiд держави.

Бо стан боротьби, вiйни занадто яскраво та наочно виправдовував необхiднiсть вивищення загального над окремим, а це руйнувало всю фiлософiю провансальства. Спенсер, що як типовий представник iнтелектуалiзму мав великий вплив у нас, писав про це: «Пiдкорення особистого добробуту соцiальному е лише випадкове явище (?), бо воно настае лише тодi, коли загрожуе iснуванню суспiльства, це означае, що таке пiдкорення залежить вiд iснування суспiльств, якi взаемно одне одного поборюють. Воно мусить закiнчитися, коли щезне ця боротьба; бо тодi не буде вже публiчних претензiй, якi могли б суперечити приватним. Тодi соцiальне життя дiйшло б до того, що ставило б собi iндивiдуальний добробут як найближчу мету. Отже, стан принагiдноi або звичайноi вiйни чи загального та тривалого миру мусить мати велику вагу».[114 - Szwarce К. Herbert Spencer. – Aus Natur und Geisteswelt. – Р. 106.