Люба Елен із Бріджсвіла

Мiсiс Мiтсвуд, шурхотячи накрохмаленим фартухом, готувала снiданок, а Гледiс, лежачи в уподобаному кутку на кольорових плитках пiдлоги, слiдкувала за пересуваннями старшоi господинi уважними i сумними очима кольору перезрiлого агрусу. Однак сумовитий погляд Гледiс – то е гра в суцiльне ошуканство, на яке могла купитися хiба що людина, яка вперше ii побачила. Ця собака, довга, як торпеда, приземкувата, з широкими грудьми i потужними лапами, могла з одного стрибка звалити теля. Однак ii флегматична морда, вуха, що кумедно звисають до землi, сумнi очi, якi бентежать своею покiрливiстю, збивали з пантелику.

Проте у того, хто бачив, як вона носилася по кам’янистих схилах, якi поросли травою, чув грiзне гавкання, зникали всiлякi iлюзii вiдносно ii сумирностi. Однак усi домочадцi й сусiди любили Гледiс за добрий i веселий норов, привiтнiсть i незлобивiсть. Коли мiстер Кларк, самотнiй сусiд Мiтсвудiв, помiчав у густiй травi довге чорно-бiло-руде тiло i високо пiднятий серповидний хвiст, вiн завжди пiдгукував Гледiс i довго розмовляв з нею, зiпершись на загорожу. Теми його бесiд були рiзноманiтнi, починаючи з мiжнародного становища, яке не давало спокiйно жити цьому джентльменовi, i закiнчуючи останньою свiтською плiткою з його улюбленоi газети «Таймс». Гледiс лежала, витягнувшись на травi, поклавши голову на переднi лапи, i дивилася на мiстера Кларка розумними очима, у яких мелькали якiсь жаль i спiвчуття. «Так, – здавалося, думала вона, – яке ж клопiтне i незрозумiле життя людей, i як я цiную свою собачу свободу. Нi, нiзащо на свiтi не хотiла би бути на iхньому мiсцi i мучитися з пар-ла-мен-том, кри-зо-ю та бюд-жет-ним (Р-р-гав) де-фi-ци-том!». Все це можна було прочитати в ii поглядi, i мiстер Кларк, гадаемо ми, це розумiв. Однак цiнував Гледiс за те, що вона була единою iстотою, яка вислуховувала його до кiнця, не перебиваючи i не вносячи своi мiркування пiд час його промови.

Гледiс була куплена татом Елен в однiй з його численних комерцiйних поiздок, у Лондонi, у великому i шикарному зоологiчному магазинi.

Мiстер Порксайд визнавав за можливе для себе витратити на щеня, яке сподобалося, увесь прибуток вiд двотижневоi дiяльностi, чим вельми здивував i дружину, i ii батькiв. Та коли крихiтку Гледiс витягли з великоi господарськоi сумки, в якiй ii перевозили, то нерозумiння родини Мiтсвудiв змiнилося на почуття безмежноi вдячностi мiстеру Порксайду й нiжнiстю до нового члена iхньоi сiм’i.