Проект «Україна». Австрійська Галичина

Так вiдновлюеться збiрний образ «Стрiлецькоi голгофи», а разом з ним зростае суспiльна значущiсть атрибутики украiнських збройних формувань 1914–1920 рр. Поруч з тим, концепт Галичини починае переосмислюватися на тлi «оновленоi iсторii» княжих часiв (звiдси – популярнiсть образiв галицько-волинських князiв), Запорозькоi Сiчi та iсторii Украiнськоi церкви (вiдродження УГКЦ та УАПЦ). Подii довкола останньоi якраз i продемонстрували неспiвпадiння давнього i нового мiфiв Галичини. Тут виникали парадокси iнтерпретацii як локального, так i загальногалицького рiвня.

Наприклад, мiф Роксолани, розповсюджуваний перед Другою свiтовою вiйною представником украiнського католицького руху О. Назаруком, несподiвано почав використовуватися супротивниками греко-католицизму як знак «споконвiчноi православностi» Галичини. Далi ознаки еклектичностi нового галицького мiфу стали ще чiткiшими. Так, поруч з украiнським, наприкiнцi 90-х почав зароджуватися досить своерiдний мiф «росiйськоi Галичини» та «росiйського галичанина», розповсюджуваний Росiйським товариством iм. Пушкiна у Львовi. З точки зору цiеi мiфологiчноi схеми, «справжня» Галичина не мае нацiонального забарвлення, вона багатокультурна, i росiяни, що народилися й виросли у нiй, розумiють ii «австрiйський, сецесiйний дух» краще, анiж украiнцi. У цьому планi новий росiйський мiф Галичини наближений до старого польського. Не випадково i тут i там акцентуеться захiдний, а не схiдний характер галицькоi культури. На цьому тлi реактивуеться повоенний образ польськоi Галичини. Вiн також не цiлiсний. Пiд цiею маскою iснуе як мiф виразно «антиукраiнського» краю, який чекае на своiх давнiх власникiв (К. Шлеен), так i утопiя iдеального мiсця, де усi – незалежно вiд нацiональностi та соцiального статусу – живуть у мирi та «з усмiхом на обличчi» (Ю. Вiттлiн). Зрештою, не можна забувати й третього варiанту, запропонованого у 70-х роках А. Кусьневичем. Пiдавстрiйська Галичина стае у нього майже екзистенцiоналiстським свiтом. Тут, з одного боку, спiвiснують хоч i чужi один одному, але все ж спорiдненi духовно австрiйцi i поляки, а з iншого живе незрозумiле для них мiсцеве населення, яке розмовляе екзотичною, «цвинтарною» мовою i репрезентуе архаiчну, забуту усiма культуру («Урок мертвоi мови»). До середини дев’яностих рокiв ХХ ст. ситуацiя дещо змiнюеться: поруч з усiма мiфами з’являеться антиутопiя Галичини, розповсюджувана, зокрем, а середовищем львiвського часопису «Пост-Поступ».