Пригоди Нюмочки

Пригоди Нюмочки

Вiра Марущак

Казка – лагiдна колиска дитинства. З неi вийшло все людство. З вiку в вiк, iз поколiння в поколiння зорiли зацiкавленi дитячi оченята на дивовижний свiт, що нас оточуе. Читаючи казки, дiти пiзнають життя, iхнi голiвки засiваються зернятами добра, сили i мудростi, якi, проростаючи, заявлять про себе пiзнiше, через роки. Саме такий позитивний заряд i повчальнiсть несуть казки миколаiвськоi письменницi Вiри Марущак. Вони приваблюють органiчним поеднанням правди i вигадки, високою поезiею, служать джерелом мудростi.

Написанi доступною мовою, образно вiдтворюють ту чи iншу життеву ситуацiю.

Вiра Марущак

Пригоди Нюмочки

Казки

Пригоди Нюмочки

Мишка-шоколадниця

Я жила у нiрцi з матусею. У затишнiй теплiй домiвцi вона цiкаво розповiдала менi про великий свiт i застерiгала, що на землi е люди, якi не зовсiм доброзичливо ставляться до нас, мишей. Говорила й про те, що треба боятися вусатих котiв, якi тiльки те й роблять, що полюють на нас.

Якось матуся менi сказала:

– Нюмочко, ти вже доросла, час самiй добувати iжу.

Я теж дуже цього хотiла. І тому охоче шмигнула слiдом за нею. Разом дружно взялися гризти дерево. А коли з’явилася дiрочка в пiдлозi, то передi мною вiдкрилося те, чого я досi не бачила. У великiй просторiй кiмнатi було багато свiтла, а вiд ароматiв запаморочилося в головi. Виявилося, що так приемно пахнуть цукерки, якi були упакованi в зеленi мiшечки, що стояли поряд з подарунками – плюшевими зайчиками.

Матуся зразу взялася до дiла: прогризла дiрочку й зникла серед цукерок.

Я зробила те ж саме. Та раптом почулися голоси людей, i я кудись нiби попливла. Вiд страху зажмурила очi й розплющила iх тiльки тодi, коли почула музику. Обережно визирнула зi своеi схованки й побачила, що подарунки лежать пiд пухнастою ялинкою, а поруч танцюють дiти у рiзному вбраннi. Кого там тiльки не було – принцеси, лисички, зайчики. І навiть кiт.

Зразу я хотiла кудись дременути, та не знала куди. А придивившись, зрозумiла, що вiн несправжнiй, хоч i був у червоних чоботях, iз хвостом, намальованими вусами.

Звiсно, кiт зовсiм не хотiв полювати на мене, бо водив хоровод iз друзями. Менi теж стало весело, i я ледь не вискочила з мiшка погратися, однак, згадала, як мама застерiгала: «Не будь довiрливою!» Тому я вирiшила тихесенько спостерiгати за святом. Воно було веселим. Дiти смiялися. Грали в iгри. Танцювали.

А згодом до них вийшов дiдусь у червоному кожусi з довжелезною бiлою бородою.