Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

Так, син самого князя Ігоря, Володимир, узяв у дружини дочку хана Кончака, i, таким чином, Ігоревi внуки були бiльше половцями, нiж русичами. У такiй ситуацii можна припустити, що походи в Поле для руських князiв (якi власне виявилися не зовсiм руськими) були не вiйнами iз завойовниками, а все тими ж феодальними чварами.

Практично всi руськi князi були мiж собою родичами, що не заважало iм здiйснювати спустошливi набiги на володiння один одного. Не менш спустошливими (а швидше за все, бiльшими) були набiги половцiв на руськi землi.

Але русичi не залишалися в боргу, захоплюючи здобич у своiх кочових родичiв. Князь Ігор, подiбно до iнших руських князiв, активно брав участь у грабежах половецьких стiйбищ. Саме з такою метою вiн i вирушив у той нещасливий похiд 1185 року. Мабуть, надихнувшись недавнiми перемогами руських дружин над половцями, Ігор увiрував в легкий успiх над деморалiзованим противником.

Але крiм, так би мовити, «економiчних» причин походу, в Ігоря могли бути й пов’язанi з ним полiтичнi амбiцii.

Багато дослiдникiв, спираючись на лiтописи, вважали, що метою Ігоревого походу було «поискати града Тьмутороканя», тобто повернути собi вотчину – адже колись чернiгiвськi князi володiли i вiддаленою Тмутараканню. Саме половцi позбавили руських князiв цiеi землi бiля Чорного моря (нинiшня Тамань).

Але менi здаеться, що плани були куди бiльш честолюбнi (i це добре показуе Сулейменов): князь Ігор, з одного боку, хотiв завдати несподiваного i приголомшливого удару по половцях, а з iншого – завдяки цьому здобути славу захисника Землi Руськоi та переможця «поганих», що могло б додати йому авторитету для досягнення власних цiлей аж до суперечки за киiвський престол.

Свiй похiд Ігор здiйснював з братом Всеволодом, князем курським, i сином Володимиром, що княжив у Путивлi. Про цих персонажiв iз «Слова» ми практично нiчого не знаемо. Набагато бiльше сказано про iнших князiв.

Насамперед iдеться про тодiшнього киiвського князя Святослава Всеволодовича.

Як пише Борис Рибаков, пiсля смертi батька Святослав «залишився князем-iзгоем серед ворожоi рiднi, розлючений лукавством i жадiбнiстю померлого Всеволода. Молодому княжичевi довелося довгi роки вести неспокiйне життя ар’ер-васала, запобiгати перед сильними, кривити душею, погоджуватися на третьоряднi ролi i мимоволi брати участь у князiвських усобицях» (Б. О. Рибаков. «„Слово о полку Ігоревiм“ та його сучасники»).