Ти – майбутній тато

До речi, бiльшiсть евреiв, якi вважають себе iстинними евреями, повиннi знати напам’ять Тору (це iхня Бiблiя), а також свiй родовiд до дванадцятого колiна. І цей порядок iснуе у сiм’ях евреiв тисячолiттями.

Минув час. Дотримання традицiй в украiнських сiм’ях зiйшло нанiвець. Грамоти, документи, свiдчення, козацька шабля пращура – все це у нашому родi загубилися. Ось, можливо ви почнете шукати своi витоки, щоб низько вклонитися нашим дiдам та прадiдам, якi виборювали волю i прагнули жити, як ми з тобою, у вiльнiй та незалежнiй державi – Украiнi.

Рiд наш походить вiд пращура, на iм’я Семен, який молодим прибув на Запорiзьку Сiч – край вiльного козацтва i був прийнятий.

За правилами Сiчi, новоприбулi повиннi були залишити своi прiзвища за зовнiшнiми стiнами i увiйти до козацького свiту з тим iм'ям, яке б найвдалiше iх характеризувало.

Зазвичай, новачкiв розподiляли по куренях.

Новачки спочатку проходили вишкiл на вмiння користуватись зброею та примiняти iншу вiйськову науку, аби мати право носити почесне звання козака.

Пройшов вишкiл i Степан. Пiсля цього запросили його в хату, яка правила за канцелярiю. Зайшов Степан i представ перед поважними козаками. А вони сидять i розглядають «новоспеченого» козака – Степана, бо настав час давати йому прозвисько, пiд яким вiн буде представлений всiм на Сiчi, як козак.

– Дiдусю, а як зрозумiти слово прозвисько? – спитав Василько.

– Це коли людину називають, як у нас кажуть, «по-вуличному».

– Як це?

– Добре, спробую пояснити.

Як ти називаеш свого друга Митька – онука мого сусiда?

– Звiсно, Митько Хвостикiв.

– Ну а в школi, як ти гадаеш, як вiн записаний у класному журналi?

– Не знаю. Мабуть, теж Хвостикiв.

– Нi, любий мiй Васильку, там вiн записаний, як Дмитро Сергiйчук.

– А як це сталося, що його дiда Омелька, його батька Данила i його самого стали звати Хвостиками?

– Так от, – посмiхнувся Охрiм, – Хвостик – це не прiзвище, а прозвисько. І прилипло до Омелька, а потiм перейшло до всiеi його родини, пiсля випадку, який трапився ще за часiв його дитинства.

– Дитинства? Так давно?

– Саме так. Ти, Васильку, бачив, як качка пливе з каченятами по ставку?

– Так. Вона пливе попереду, а каченята за нею, один за одним, наче прив’язанi на мотузочок.

– Вiрно, внучку. Ось саме так одного разу з двору Сергiйчукiв вийшло п’ять хлопцiв – старшi брати Омелька. Першим вийшов i пiшов по дорозi, найстарший брат Гриць. За ним, трохи вiдстаючи – Пилип.