Сьогодні я бачила…

Та й як тут не подумати про велетiв, споглядаючи гiгантськi брили, колони та блоки, якими вони орудували? Сьогочасна наука досi не може дати задовiльну вiдповiдь, в який спосiб прадавнi люди рухали такi махiни. Вважаеться, що вони не мали якихось особливих наукових технологiй, тим паче, що це означало б принизити нашi теперiшнi здобутки. То як вони дiяли? Як iм вдавалось упоратися з такою вагою, розмiрами, силою iнерцii? Як вони робили вимiри i визначали перспективу без вiдповiдних iнструментiв? Може, тi люди були не такi, як ми? Гадаю, саме так.

Вони були велетами, хоча велетами, яких я побачила в душi моiх дивовижних руiн, вони були не тiльки своiми розмiрами. У безлiчi образiв античностi, чи так званоi античностi, ми бачимо дуже подiбних до нас фiзичними рисами людей. Але не пiд оглядом розмiрiв.

В рiзних краях землi – Європi, Азii, Америцi, Африцi – менi доводилося бачити величнi пам’ятники, зведенi не на честь людини i не на догоду людинi. Навпаки, вони вшановували Бога, Таiну, цикл життя i смертi, зрештою трансцендентне.

Саме тут повнiстю увиразнюються моi люди-велети. Всi iхнi творiння позначенi глибоко укорiненою в iхнiй душi мiццю i величчю.

Кожен блок, що зберiгся дотепер, – це не тiльки загадка технiчного здiйснення, це i уроча хвала життю i Творцю життя. Цi люди були впевненi в своiх почуттях, тож були впевненi i в тому, що робили.

Я побачила, що цi люди розумiли, що помруть значно ранiше за своi власнi витвори.

А ще я побачила, що вони загорнули зерня вiчностi в цi каменi, щоб через багато рокiв iншi люди з раси велетiв могли зрозумiти iхне послання мовою символiв.

Сьогоднi я бачила це послання… Необхiдно добре його зрозумiти, оскiльки сьогоднi ми маленькi, i на часi не можемо осягнути великi iдеi, як i великi творiння. Сьогочаснi люди кохаються в матерii, в iнертному каменi творiння i, – дивна рiч, – оскiльки вони не можуть бачити нiчого поза цим, творiння i камiнь щораз малiють.

Люди працюють задля того, щоб жити чи, радше, вижити сьогоднi. Завтра – це мрiя без опертя. А вчора – чи не однаково?

Отак, без минулого i без майбутнього, руйнуються оселi i храми. Малiють споруди, мрii та почуття. Вiдтак маемо людину-недоростка – пересiчну й сiру, незичливу, без творчоi уяви.

Але людина-недоросток багато мандруе, часто натрапляе на слiди людини-велета, власне, руiни. І iй стае моторошно, бо це вже занадто.