Сьогодні я бачила…

То що ж таке робиться? Чи слiд погодитися з примiтивними поясненнями, що ми приходимо в цей свiт випадково, внаслiдок механiчноi експансii клiтин, без душi i без Бога та без потреби як внутрiшнього, так i зовнiшнього розвитку? Тобто, ми маемо «використати життя» для того, щоб вивищитися, утискаючи iнших? І тiшитися теперiшнiм, знехтувавши свiй обов’язок перед майбутнiм?

Дивлячись на цю дитину, яка змусила мене замислитись, я згадала, чого научали Тi, що залишили у спадок людству знання i обов’язок, до яких нинi всiм байдуже.

Вони вважали людину вельми давньою iстотою, яка живе, жила i знову й знову житиме на Землi, подiбно до того, як тепер вона iснуе помiж моментiв сну та неспання/активностi. Але, якщо моменти сну (що е моментами «неба» у великих циклах життя i смертi) е короткими, бо на змiну iм приходять непогамовнi бажання матерiального досвiдчення, то моменти пильнування е неефективними через брак перепочинку та постiйну одержимiсть чуттевими насолодами. Отож, щораз менше сну i менше неба. Вiдтак, маемо похмурих i брутальних, через брак перепочинку, дорослих та «недремних», через брак небесного спочинку, дiтей. Дiти приходять на Землю з пам’яттю i невтоленими бажаннями дорослих, з таким самим потягом до насильства i такими самими вимогами недосконалого тiла. Вночi iх вже не навiдують ангели, i увi снi вони вже солодко не усмiхаються… Вони плачуть i страждають, просять i наказують, зневажають i брутально поводяться, а в глибинi iхнiх душ стираеться прадавнiй образ Незвичайного Дитятка, яке, народившись у соломi, прийшло колись, щоб дати свiтовi свiтло i втiлити архетип невинноi душi. Якщо диво циклiв знову повернеться до людей, якщо ми згадаемо, що мудрiсть – та ii сестра вихованiсть – може обернути колесо iсторii, то знову народиться Дитятко, i знову будуть дiти на Землi, але не такi, як я сьогоднi бачила, а з отим ангельським личком.

…Дитину (ІІ)

Сьогоднi я бачила дитину…

Кажуть, що теперiшнi дiти не такi. Навiть захоплюються, що вони на диво схожi на дорослих.

Кажуть, що нинi дiти значно «тямовитiшi» i швидше все схоплюють. Дорослi аж нетямляться вiд iхнiх неочiкуваних запитань, i дарма, мовляв, що вони не такi наiвнi – це навiть добре.

Тому сьогоднi я звернула увагу на одну дитину… Достеменну дитину – простодушну, з допитливими оченятами, жваву i кмiтливу, що було цiлком природно. Хлопчик iшов, роззираючись довкола, немов дошукуючись прихованоi сутностi всього, що бачив.