Їжа. Італійське щастя

Їх Сагра в бургу Карру вiдбуваеться з 1910 року завжди по четвергах за два тижнi до Рiздва [див. розд. «Сагра»]. У Карру споруджений мармуровий пам’ятник цим монстрам – роботи скульптора Раффаеле Мондаццi. Скульптура називаеться «II Belvedere di Carr?»: на постаментi шiсть бронзових барельефiв увiчнюють недовгий волячий шлях вiд рiдного стiйла через шкуродерню до святкового столу.

Нерiдко м’ясо навiть приправляють рибою, як у випадку вражаючого поеднання вареноi телятини з тунцем. Тунець для цього береться консервований, з банки.

Шматки яловичини розкладаються по тарiлках, зверху кришиться тунець, i все разом заливаеться спецiально збитим для цього свiжим майонезом.

Сезон, коли П’емонт найбiльш типовий, – це осiнь. Вiдкупорюють перше молоде вино, всюди по землi стелеться густий туман. П’емонт добре уявляють собi читачi романiв Умберто Еко. Еко родом звiдси – з Алессандрii. Улюбленi мiсця романiв Еко (монастир в «Іменi рози») i улюбленi героi (Якопо Бельбо, Роберто де ла Грiв, Баудолiно) належать П’емонту.

Ось опис цих рiдних письменниковi мiсць вустами середньовiчного героя – Баудолiно:

«… там течуть двi рiчки, Танара i Бормiда, а мiж рiчок лежить рiвнина, на якiй, коли немае надмiрноi спеки, при якiй можна смажити на кожному каменi яйця, тодi стоiть густий туман, а коли не туман, то значить, лежить снiг, а якщо немае снiгу, тодi всюди лiд, а якщо й льоду немае, то все одно морозяно. Там я й народився, в ландi, що мае назву Марiнканськоi Фраскети, на широкому болотi мiж двох рiчок.

Не порiвняти з узбережжям Пропонтiди…

– Та вже ж, я думаю.

– … Але, як на мене, гарне мiсце. Там таке повiтря задушевне. Я мандрував багато, пане Нiкито, може, аж до Великих Індiй…

– Ти що ж, сам не знаеш?

– Нi, не знаю точно, до яких я дiставався мiсць. Безперечно, до рогатих людей i до тих, що в них вуста на черевi. Я впродовж тижнiв блукав безкраiми пустелями, мандрував серед лук, що розкинулись ген за обрiй, i завжди вiдчував себе в полонi чогось, на що бракувало уяви.

А от у моiх краях, коли гуляеш лiсами в туманi, – ти нiби все ще в черевi у матерi, нiчого не боiшся i абсолютно вiльний. Та навiть коли туману немае… прогулюючись, захотiв попити – вiдламав бурульку, замерз, подихав на пальцi, на руках постiйно geloni…

– Це тi… що смiшать?

– Нi, не gheloioi! У вашiй мовi просто немае належного слова.