Дилогія. Серед темної ночі

За такими синами й забагатiти можна. Пилип уже трохи випив i тепер, частуючи гостей, радiсний та добрий, розказував:

– Випийте, люде добрi, за здоровля моiх синiв!.. Вони в мене – як золото!.. Хоч старших бог забрав, дак же сими щедро надiлив, спасибi iм!..

– Що правда, то правда, сусiде, – дай, боже, щоб усе було гоже! – твоi сини такi, що в кожного батька серце росло б, на iх дивлячись, – так проказував довгий i сухий Струк, беручи в Пилипа чарку.

Іншi гостi, потакуючи, кивали головами, а сини сидiли гордi тiею хвалою.

Старший – уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий вiл; менший – ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; тi очi дуже нагадували батьковi, тiльки що в батька вони вже пригасли за довгi лiта клопоту й працi, а в сина сяли цiлим сяевом молодого вогню. Але найбiльше дивилися люди на Романа. Вiн сидiв на покутi пишний, у пiджаку, обстрижений i розчесаний набiк по-городянському; повне обличчя було бiле, а гарний вус аж блищав на ньому. Тепер цей чепурний вид почервонiв, бо парубок випив не одну чарку горiлки; та вiн мiг пити побагато i ще не був п'яний, а так – тiльки починав хмiль голову розбирати, i Роман дедалi ставав усе веселiший та хвалькiший на язик.

– Чого ж це ти, небоже, – питав його дядько Охрiм, – не зараз додому вернувся, як службу вiдбув? Адже замалим не год iще прогаявсь.

– Такое дело случилось, – одказував Роман. – Как вишол я з служби, зараз должность мине предложили, очинь даже хорошую: триста рублей жалування.

– О, це добра служба, – триста рублiв! – озвався свят Манойло. – А яка ж то служба?

– А така – швейцаром при палатi. Ну, я там почал служить, а потом затосковался по свому роду. Неужелi – думаю – я в свойой родине не могу приличной для себе должности получить? Бросив усьо i прийшов.

– І добре зробив, синку, – сказала мати, – бо й нас iзвеселив.

– Тепер тiльки одружиш, свате, дiтей та й забувай горе! – сказав до Пилипа Манойло.

– Та я з дорогою душею, – всмiхнувся Пилип, – аби сини!

– Пождiть, батюшка, будемо й жениться; вот тольки должность получим, – одказав Роман.

– Образований чоловiк може завсегда собi должность получить, – озвався Денисiв кум Терешко. Вiн колись, ще за панського права, був бiля панiв у дворi, то iнодi й сам любив закидати «по-образованому». Йому дуже подобалось, як говорить Роман, i самому хотiлося докинути слiвце, щоб знати було, що й вiн не абихто.