Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Не бери собi дружини з чужинцiв, бо твоi дiти будуть тобi ворогами; не приятелюй iз ворогами народу нашого, бо цим ти додаеш вкупi iм сили й вiдваги; не накладай з гнобителями нашими, бо зрадником будеш».

Сам Микола Мiхновський вважав свою позицiю нацiоналiстичною i був переконаний у життедайнiй силi нацiоналiзму як зброi у боротьбi за визволення рiдного народу з неволi. Вiн намагався популяризувати своi iдеi у перiодицi: «Хлiбороб» (Лубни, 1905), «Запорiжжя» (Катеринослав, 1906), «Слобожанщина» (Харкiв, 1906), «Снiп» (Харкiв, 1912—1913).

І як би там не було, разом з iмiджем енергiйного iдейного борця М. Мiхновський досить швидко зажив i стiйкоi слави скандального шовiнiста, не говорячи вже про цiлу низку iнших не надто привабливих рис характеру холеричного темпераменту, яких не оминав у мемуарах практично жоден iз сучасникiв, кому довелося спiлкуватися з неординарним полiтиком. Апологети М. Мiхновського, можливо, до певноi мiри й правi, що то був нацiоналiзм особливого роду – «переважно оборонний, захисний нацiоналiзм, спрямований на самозбереження украiнцiв.

Це антитеза, протидiя великодержавному шовiнiзму панiвноi нацii, який був спрямований на денацiоналiзацiю украiнцiв». Для М. Мiхновського такий нацiоналiзм був своерiдним iдеологiчним важелем мобiлiзацii на нацiональне визволення. Однак форма (гасла), в яку втiлювалися багато в чому виправданi настроi i прагнення, викликала питання, настороження, а то й вiдразу. Інтелiгентних людей (та й не лише iх) буквально шокували своею прямолiнiйною безпардоннiстю, вiдвертим цинiзмом окремi положення його пристрасних публiкацiй, особливо «Катехiзису украiнця».

Особливо ж неприйнятним було те, що, всупереч елементарним науковим, моральним уявам i принципам, священну ненависть до гнобителiв М. Мiхновський переносив на цiлий народ, намагався культивувати ворожiсть до цiлоi нацii. Справедливостi ради слiд сказати, що украiнський патрiот демонстрував i гнучкiше ставлення до iнших нацiй у дещо складнiших ситуацiях, таких, як оцiнка еврейських погромiв – як адвокат вiн водночас захищав i селян, що брали участь в акцiях – вочевидь, розумiв соцiальну природу i мотиви iх участi в насильствi – i ставав на бiк постраждалих, скривджених евреiв.

Що ж до росiян, тут такоi дiалектичностi бракувало. У брошурi «Спадщина тиранiв» 1917 p. M.