Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Дунайська монархiя дала iм якщо не все, то майже все: громадянськi та полiтичнi права, свободу вiдправлення культу, саму назву iхнiй Церквi, нацiональнi iнсигнii, громадськi органiзацii, кредитнi спiлки, – тобто все або майже все, що було потрiбно цiй частинi нашого народу для продуктивного нацiонального розвитку. Саме тому всi без винятку галицькi полiтичнi сили зберiгали лояльнiсть до двоединоi монархii навiть пiсля ii офiцiйного розпаду.

Ситуацiя на схiд вiд Збруча була цiлком вiдмiнною. Держава Романових пiшла шляхом унiфiкацii новоприеднаних територiй та народiв.

У цих умовах погляди суб'ектiв колишнього, польського, полiтичного життя на подальшi перспективи свого iснування роздiлилися. Частина пiшла шляхом вiдмови вiд нацiональноi iдентичностi, шляхом цiлковитоi iнтеграцii до росiйських iмперських структур, стала важливою невiд'емною частиною панiвноi верстви. Інша, демонструючи лояльнiсть назовнi, обрала iнший шлях, а саме – пiдтримки та розвитку вiдмiнноi вiд iмперськоi нацiонально-культурноi iдентичностi. На рiвнi полiтичному така позицiя вимагала сформулювати адекватну обставинам мiсця та часу вiдповiдь на системотвiрне питання. А саме: за якого полiтичного устрою Росiйськоi держави е можливим нацiональний розвиток «украiнцiв», якщо чинний устрiй такому розвитку не тiльки не сприяе, а, навпаки, робить усе для знищення нацiонально-культурноi iдентичностi тих, кому вiдмовили навiть у правi на самоназву, вигадавши для них термiн «малороси», «хохли», «южноукраинцы» i т. п.?

Як показала вся iсторiя XIX ст.

, «украiнська» суспiльно-полiтична думка, яка розвивалася в межах Росiйськоi iмперii, вийшла на фундаментальний висновок про необхiднiсть замiни ii державного ладу на республiканський. Прихильники такого пiдходу роздiлилися принаймнi на два табори. Перший вважав найбiльш доцiльним варiантом переформатування унiтарноi Росiйськоi iмперii на федерацiю демократичних нацiональних республiк. В очiкуваннi сприятливих полiтичних умов для реалiзацii цього сценарiю вони, тимчасом, зосередилися на реалiзацii програм нацiонально-культурного розвитку та просвiти народу. Саме цим шляхом пiшли «Стара громада» та ii послiдовники, наприклад один з найвизначнiших нацiональних iнтелектуалiв своеi доби Василь Зiнькiвський. Один з провiдних членiв партii конституцiйних демократiв, професор Киiвського унiверситету, мiнiстр сповiдань часiв Украiнськоi держави, вiн «наголошував на федеративному зв'язку з Росiею як полiтичному максимумi для Украiни».