Вбивство Петлюри. 1926

 – проти керiвника «Союзу захисту Батькiвщини i свободи» Бориса Савiнкова, знаменитого англiйського розвiдника Сiднея Рейлi, отамана Юрка Тютюнника, генерала Вiктора Покровського (готував групи терористiв для засилання на радянську територiю), керiвникiв бiлогвардiйського РОВСу (Росiйського загальновiйськового союзу), генералiв Олександра Кутепова та Євгена Мiллера, то завжди йшлося про рiзнi форми викрадення та затримання, а не вбивства. Це при тому, що СЗБС та РОВС були вкрай небезпечними для СРСР органiзацiями, якi проводили активну терористично-повстанську роботу.

Однак чекiсти вважали, що незрiвнянно важливiшою е не лiквiдацiя лiдерiв цих терористичних органiзацiй, а саме iх викрадення. Логiка була простою: убитий лiдер стае iконою, а викрадення вождя, як правило, мае наслiдком розвал органiзацii.

На вiдмiну вiд керiвникiв СЗБС та РОВСу, Петлюра жодноi реальноi небезпеки для радянськоi влади в 1926 р. не становив. Нiкого, крiм небагатьох прихильникiв у Парижi, колишнiй голова Директорii не контролював.

Захiдним державам полiтичний банкрут був не потрiбен, бiльше фiнансувати його вони не хотiли, i Петлюра вже не мiг засилати до СРСР не тiльки загони для пiдняття повстань, але й окремих терористiв: для цього в нього не було людей, зброi та коштiв.

Показовий факт: коли Петлюра створив органiзацiю з назвою «Союз украiнських емiгрантських органiзацiй Францii», то ii членами стали лише кiлькасот його найближчих прихильникiв, хоча украiнська емiграцiя в цiй краiнi налiчувала десятки тисяч людей.

Для порiвняння: органiзацii украiнськоi емiграцii, що конкурували (наприклад, «Украiнска громада» генерала Шаповала), були в кiлька разiв бiльшими. До того ж колишнього головного отамана не сприймала бiльшiсть полiтичних та вiйськових дiячiв емiграцii: так, вiн був принципово неприйнятною фiгурою для тiсно пов'язаного з Нiмеччиною впливового гетьманського угруповання.

Понад те, живий i полiтично активний Петлюра був вигiдний Радянському Союзу. Його невгамовнi амбiцii та жадоба влади розколювали нацiоналiстичну емiграцiю, що знижувало небезпеку ii дiй.

Також слiд вiдзначити, що немае жодних архiвних свiдчень щодо причетностi ОДПУ до вбивства Шварцбарда, хоча практично всi документи з дiяльностi радянськоi розвiдки в 1920–1930 pp. вiдкритi для дослiдникiв. Давно оприлюдненi всi матерiали з «активних» операцiй проти Ю. Тютюнника, В. Покровського, Б. Савiнкова, С. Рейлi, О. Кутепова, Є. Мiллера, Є. Коновальця, Л.