Життя було вчора

Так, вона обов’язково знайде загубленi руiни, пройдеться запилюженою брукiвкою, покуштуе соковитого винограду й затримаеться на хвильку бiля старих, з облупленою вигорiлою фарбою, дверей, аби так i не постукати в них, а просто дивитися-милуватися… все це буде… але все це потiм. Зараз вона вiдчувала лише втому, обтяжливу й злегка нудотну. Хотiла лишень якнайскорiше дiстатися до готелю, забрати у огрядноi адмiнiстраторки ключi вiд одномiсного номеру й провалитися в сон на бiлих простирадлах в холодному лiжку своеi одинокоi втечi.

Здавалося, що спала цiлу вiчнiсть, насправдi – лише добу. Та ж таки огрядна адмiнiстраторка кiлька разiв тихенько стукала у дверi, запитуючи чи нiчого не потрiбно, але не отримуючи вiдповiдь тактовно йшла геть. Вперше ii так довго нiхто не турбував. Полiна нiжилась у лiжку. Крiзь заздалегiдь прочинене вiкно чула гомiнку симфонiю чиеiсь буденностi i ще море, мелодiю його хвиль. Так давно хотiла почути цi звуки. Ще минулоi зими ретельно спланувала iхню майбутню поiздку.

Вибрала мiсто, знайшла хороший i недорогий готель, забронювала номер, замовила квитки, хоча це було й необов’язково, проте не хотiла непередбачуваностей, але без них не обiйшлось. Вiн зламав ногу – примiтивно, безглуздо, недоречно – утiм нiчого не вдiеш. Усе лiто минуло в квартирi, за винятком нечастих (та ще й геть нелегких вилазок з будинку, де на розжареному асфальтi спiкалась омрiяна вiдпустка.

У дверi хтось тихенько постукав. Спогади злякано випурхнули з ii голови. Мабуть знову прийшла жiночка-адмiнiстратор.

«Хоч попрошу у неi кави», – подумки мовила Полiна.

Але, вiдчинивши дверi свого номеру Полiна не побачила нiкого. Визирнула в коридор – анi душi. Зате бiля ii нiг акуратно складений лежав стосик газет.

«Вранiшня преса? Не думала, що тут й таке е…»

То дiйсно були газети. Серед них Полiна знайшла невеличку поштову листiвку. На нiй було вiддруковано: «ворожiння корисне… особливо вранцi…» – i якась адреса.

Здивована й дещо роздратована, мабуть через iгнорування ii вiзитiв, адмiнiстраторка холодно мовила, що вони не носять своiм постояльцям вранiшнi газети й пошту, адже це не передбачено в оплатi послуг.

І жiнцi анiчогiсiнько невiдомо про тi газети, що iх Полiна знайшла пiд своiми дверима.

– Дурний жарт, – буркнула огрядна панi, втупившись у екранчик свого мiнi-телевiзора.

Утiм Полiна не вгавала, вона не з таких. Взяла маленький наплiчник i пiшла в мiсто, шукати вказану в листiвцi адресу.