Біле ікло

 – Ти ранiше таким не був. Полиш цi балачки та лягай спати, а вранцi ти знову будеш у чудовiй формi. У тебе печiя, вона тебе i турбуе.

Важко дихаючи, вони спали плiч-о-плiч, накрившись однiею ковдрою. Вогнище згасло, i палаючi очi, котрi металися туди-сюди, пiдiбралися ближче до подорожнiх. Наляканi собаки скупкувалися i раз у раз погрозливо ричали, щойно помiчали поряд пару палаючих очей. Коли злякавшись, вони заричали занадто голосно – Бiлл прокинувся. Вiн обережно вилiз з-пiд ковдри, намагаючись не розбудити свого товариша, i пiдкинув у вогнище хмизу.

Вогонь знову почав розгоратися та змусив вiддалитися очi, якi iх оточили. Вiн мимохiдь поглянув на собак, що збились докупи. Потерши очi, вiн придивився пильнiше. Потiм поповз назад на ковдри.

– Генрi, – промовив вiн. – Ей, Генрi.

Прокидаючись, Генрi невдоволено простогнав:

– Ну що знов трапилось?

– Нiчого, – почулося у вiдповiдь, – ось тiльки iх знову семеро. Я тiльки-но рахував.

У вiдповiдь Генрi забурчав i незабаром почулося його хропiння, яке свiдчило про те, що вiн знову поринув у сон.

Вранцi Генрi прокинувся першим та збудив свого товариша. До свiтанку ще залишалося три години, хоча годинник вже показував шiсть i Генрi мотався туди-сюди, готуючи снiданок, поки Бiлл збирав ковдри i готував санi та упряж у дорогу.

– Скажи-но, Генрi, – раптом спитав вiн, – скiльки ти казав у нас було собак?

– Шiсть.

– А ось i невiрно, – сповiстив Бiлл з трiумфом.

– Знову сiм? – поцiкавився Генрi.

– Нi, п’ять.

Одна зникла.

– Дiдько! – розлючено вигукнув Генрi, полишаючи готування, щоб пiти порахувати собак.

– Твоя правда, Бiлле, – сказав вiн. – Феттi зник.

– Вiн завжди бiгав швидше за блискавку. Його вже й слiд запав.

– У нього не було жодного шансу втекти. – дiйшов висновку Генрi, – вони проковтнули його живцем. Я впевнений, що вiн ще скавчав, коли вони пожирали його, чорт би iх забрав!

– Вiн завжди був дурним псом, – сказав Бiлл.

– Та навiть дурний пес не став би втiкати, прирiкаючи себе на вiрну смерть.

Вiн окинув задумливим поглядом собак, якi залишилися, поспiхом визначаючи якостi кожноi з них.

– Готовий закластися, цi собаки такого не втнуть.

– Та iх вiд вогнища i палкою не вiдженеш, – погодився Бiлл. – Як би там не було, я завжди вважав, що з Феттi щось негаразд.

Такою була епiтафiя собацi, який загинув серед пiвнiчних снiгiв, – менш образлива, нiж бiльшiсть iнших епiтафiй не лише собакам, а й людям.