Буйний День

– Менi було б вигiднiше, якби ти прикупив, – засмiявся Буйний День. – Я не дiстав би тодi цiеi четвертоi кралi. А тепер доведеться найматись до Бiллi Ролiнза i везти пошту в Даю. Ну, скiльки загрiб, Джеку?

Кернс пробував лiчити виграш, але був занадто схвильований. Гарнiш присунув банк до нього i твердою рукою, вiдсортовуючи бляшки вiд записок, полiчив усю суму.

– Сто двадцять сiм тисяч! – оголосив вiн. – Ну, Джеку, можеш спродуватись i – гайда додому.

Щасливий Джек Кернс усмiхався й кивав головою, але не мiг i слова вимовити.

– Я б гукнув, щоб принесли по чарцi, – озвався Макдональд, – та шинок уже не мiй.

– Як то не твiй! – заперечив Кернс, облизавши язиком сухi губи. – З мене досить розписки, вiддаси коли зможеш. Але по чарцi ставлю я.

– Ну, замовляйте, кому що! Хто виграв – ставить могорича! – голосно гукнув Буйний День до тих, що обступили стола, пiдвiвся зi стiльця i взяв Дiву за руку. – Гей, танцюристи! Ходiмо ще потанцюемо! Ще маемо час. Панi Фортуна й пошта потерплять до ранку.

Чуете, Ролiнзе? Наймаюся до вас i завтра о дев’ятiй годинi рушаю до солоноi води. Ну, ходiмо! Де той скрипаль?

Роздiл III

Буйний День гуляв. Нiч належала йому, i вiн був ii душею, заводiем усiеi гульнi. Усi переймалися його невтомною веселiстю. Вiн розходжувався чимраз дужче, а за ним i решта. Кожну його витiвку пiдхоплювали всi – хiба вже хто зовсiм зачмелiв i тiльки безглуздо тяг свою пiсню або валявся пiд столом. І нiякi бешкети не порушували загальних веселощiв. На Юконi знали, що коли Буйний День гуляе, анi гнiву, анi сварок чи бiйок бути не повинно.

Давнiше декому траплялось переступити цей звичай, але тодi винний спiзнавав справжнiй гнiв, i дiставав такого прочухана, якого мiг дати лише Буйний День. З ним усi мусили тiльки веселитись i радiти, а нi – то йти геть.

Буйний День був невтомний. Помiж танцями вiн сплатив Кернсовi двадцять тисяч золотим пiском i переписав на нього займанку на Лосячому струмку. Так само вiн умовився з Бiллi Ролiнзом щодо пошти й пiдготувався вiд’iжджати.

Вiн попросив, щоб привели Каму, погонича його собак. Той Кама був iндiянин-танана. Вiн давно вже покинув свое плем’я i служив бiлим, що навалою прийшли на землю його батькiв. За часинку вiн увiйшов до «Тiволi». Серед гумору гулянки цей чудовий взiрець дикунськоi раси, сам ще дикун, високий, сухорлявий, м’язистий, загорнений у хутро, спокiйно й байдуже стояв i слухав Гарнiшевого наказу.

– Гм… – приказував вiн, загинаючи пальцi за кожним загадом.