Буйний День

По-перше, зважу свою торбинку, а по-друге, закладусь на неi, що коли будь-хто з вас пiдiйме стiльки мiшкiв борошна, скiльки його сила, я набавлю ще два i всю купу пiдiйму сам.

– Та невже? Але я згоден! – загримiв француз Луi серед захопленого гомону.

– І я! – гаркнув Олаф Гендерсон. – І я не гiрший за тебе, Луi. Беру на себе половину.

Гарнiшеву торбинку поклали на вагу. Вона заважила на чотириста доларiв. Луi з Олафом поставили таку суму вдвох. З Макдональдовоi комори принесено мiшки з борошном, по п’ятдесят фунтiв кожний.

Спершу почали пробувати силу iншi. Присунули два стiльцi. Ставши одною ногою на один, другою на другий, чоловiки намагалися за мотузку пiдняти мiшки, що лежали долi мiж стiльцями, зв’язанi докупи. Багатьом пощастило пiдняти чотириста або п’ятсот фунтiв; були такi, що дотягли й до шестисот. Обидва велетнi почали з семисот. Тодi француз Луi доклав ще мiшок i пiдняв сiмсот п’ятдесят. Олаф подужав так само сiмсот п’ятдесят. Але вiсiмсот не пощастило пiдняти нi тому, нi другому. Ще й ще пробували вони пiдняти вагу; пiт повиступав обом на чолi, все тiло, здавалося, трiщало вiд натуги, але обидва могли тiльки зрушити чи зсунути мiшки, а вiдiрвати iх вiд пiдлоги не мали сили.

– Ну, Буйний Дню, iй же богу, цього разу ти дав маху, – сказав француз Луi, випростуючись i злiзаючи зi стiльця. – Це треба бути залiзному, щоб таке зробити. Ще сто фунтiв… нi, друже, анi ще десять не пiднiмеш.

Мiшки розв’язано й до них докладено ще два. Одначе Кернс запротестував:

– Один, а не два!

– Нi, два! – враз гукнув хтось.

 – Такий був заклад.

– Та уже ж вони не пiдняли цього, вони пiдняли тiльки сiмсот п’ятдесят! – наполягав Кернс.

Буйний День вiдмахнувся щедрим жестом.

– Ет, облиште! Є про що сперечатися! Чи не однаково, – один бiльше, один менше! Як не пiдiйму трьох зайвих, то не пiдiйму й двох. Кладiть.

Вiн вискочив на стiльцi, присiв, нахилився й узявся за мотузку; трохи пересунув ноги, напружив м’язи, знову iх вiдпружив, нiби спитуючи, чи справнi всi пiдойми його тiла.

Француз Луi, що скептично дивився на те, гукнув;

– Тягни, Буйний Дню! Тягни, як чортяка!

Гарнiш знову напружив м’язи. Цей раз уже насправжки, вклавши в те зусилля всю снагу свого чудового тiла. І зовсiм непомiтно, легко й рiвно страшний дев’ятисотфунтовий тягар пiднявся з пiдлоги й заколивавсь, як вагадло, помiж його нiг.

Олаф Гендерсон глибоко, гучно зiтхнув. Дiва, що й собi несвiдомо до болю напружила м’язи, враз ослабла.