Буйний День

Така буде метушня, якоi на Алясцi нiколи й не бачили. А коли не тут, то в усякому разi десь недалеко. Варто би по всiй дорозi назирати мiсць для оселиська.

Вiн постояв ще, дивлячись на пустельну площину. Його жива уява малювала йому образи тих часiв, коли сюди звiдусiль посунуть люди. Вiн уже розставляв по нiй тартаки, великi крамницi, шинки, зали для танцiв i довгi вулицi золотошукацьких хатин. Тими вулицями йшли тисячi люду, а перед крамницями стояли важкi вантажнi санки з довгими собачими запрягами.

А iншi вже спускалися головною вулицею до Клондайку, прямуючи до того уявлюваного «десь», де малося добувати золото.

Буйний День засмiявся, прокинувшись вiд своiх марень, спустився з гори, перейшов терасу i повернувся до стоянки. За п’ять хвилин вiн уже загорнувся у свое хутро. Але зараз-таки знову розплющив очi й сiв, сам собi дивуючись, що не спить. Індiянин спав поруч; жар жеврiв iз-пiд попелу, п’ятеро собак лежали, поховавши носи й позакривавшись своiми кудлатими хвостами; збоку стирчали застромленi у снiг двi пари лижв.

– Голову до пня дам, що серце мене не дурить, – пробурмотiв вiн. Його думки мимохiть вернулися до покеру, i вiн усмiхнувся на той спогад. – Чотири королi! Ну й Кернса ж серце не одурило!

Вiн знову лiг, натягши хутро аж на вуха, заплющив очi й цього разу вже мiцно заснув.

Роздiл V

На Шiстдесятiй Милi вони поновили припаси, забрали декiлька фунтiв листiв i подалися далi. Ще вiд Сороковоi Милi шлях був невтертий, i так, либонь, мало бути до самоi Даi.

Буйному Дневi це не дуже дошкуляло, але Кама тяжко мучився. З гордостi вiн мовчав, хоч застудженi в лютий мороз легенi давалися взнаки, i затаiти цього вiн не мiг. Приморожено тiльки тонюсiнький шар легеневоi тканини на вершках, проте вона почала злущуватися струпом, спричинюючи сухий уривчастий кашель. Усяка надмiрна натуга викликала напади кашлю, очi Камi наливалися кров’ю, аж здавалося, що вони от-от вискочать, по щоках котилися сльози. А вдихнувши чаду вiд смаженого сала, Кама закашлювався на пiв години, мов у корчах, i коли Буйний День варив iсти, iндiянин намагався бути з навiтряного боку.

День по днi плентали вони без кiпця м’яким невтоптаним снiгом. То була важка втомна праця без просвiтку; не було й знаку радiсноi тоi бадьоростi, з якою мчиш твердою гладенькою дорогою. То один, то другий iшов спереду i втоптував лижвами снiг, i так без спочинку.