Буйний День

У деревах рушив угору сiк, щодень голоснiше дзюркотiли невидимi струмочки, замерзла земля вiдживала. Але рiчка ще лежала в своiх крижаних кайданах. За довгi зимовi мiсяцi мороз так мiцно ii закував, що навiть навальна весна неспроможна була розбити iх за один день. Настав травень. Великi, але не кусючi комарi, що вижили з минулого року, вилiтали з трухлих повалених дерев та розпадин у скелях, засюрчали коники, а високо над головами, зграя по зграi, щораз частiш пролiтали на пiвнiч дикi качки й гуси. Рiчка ще не скресала.

Нарештi десятого травня лiд зi страшенним гуком розколовся, вiдламався вiд берега й пiднiсся на три фути, але не пiшов за водою. Треба було, щоб спершу скрес i рушив долiшнiй Юкон, геть аж до того мiсця, де в нього впливае Стюарт. А доти крига на Стюартi тiльки пiдiйматиметься й пiдiйматиметься пiд тиском води. Коли ж пiде крига на Юконi, нiхто не мiг сказати. Далi за двi тисячi миль рiчка впливае в Берингове море, i тiльки вiд того, як буде там, залежало, коли Юкон скине мiльйони тонн льоду зi своiх грудей.

Дванадцятого травня двое чоловiкiв, узявши з собою хутрянi укривала, вiдро, сокиру й дорогоцiнну рушницю, пiшли по кризi за водою. Вони мали на метi дiстатися до човна, що його бачили дорогою сюди, а щойно скресне рiчка, попливти за течiею до самоi Шiстдесятоi Милi. Голоднi, охлялi, вони посувались уперед поволi, насилу-насилу. Ілайджа падав трохи не за кожним кроком i пiдвестись сам уже не мiг. Буйний День, напружуючи рештки сили, зводив його на ноги; а вiн, хитаючись, ступав кiлька крокiв i падав знову.

Останнього дня, коли вони вже мали добутися до човна, вiн знесилився геть, i коли Гарнiш його пiдводив, одразу падав знову. Буйний День спробував iти поруч, пiдтримуючи його, але й сам був такий кволий, що падав разом iз ним. Якось витягти Ілайджу на берег i влаштувавши сякий-такий табiр, вiн подався шукати бiлок. Тепер i вiн уже раз у раз падав. Увечерi вiн нагледiв бiлку, але було вже темно, i вiн не наважився стрiляти.

Бiльшу частину бiлки вiддав вiн Ілайджi, а собi лишив тiльки кiсточки й твердiшi кавалки. Але така дивовижна хiмiя життя, що мале створiннячко, грудочка рухливого м’яса, коли ii з’iли, передала людському м’ясовi свою рушiйну силу. Бiлка не бiгала бiльше по ялицях, не перескакувала з гiлки на гiлку, не гойдалась на страшнiй височинi, фуркаючи сердито.