Білий зуб

Вона облизувалася, передчуваючи насолоду, i з розкритоi пащi в неi бiгла слина.

Генрi здригнувся вiд жаху й витяг з вогнища головешку. Але ледве встиг вiн схопити свою зброю, як вовчиця вiдскочила геть. Вiн зрозумiв, що в неi не раз шпурляли чим попало. Тiкаючи, вона загарчала й вискалила бiлi iкла, а уважнiсть вмить зникла з очей. Вони засвiтилися такою страшною люттю, що Генрi весь затремтiв. Вiн глянув на руку, в якiй була головешка, i мимоволi замилувався, як вправно й зручно обхопили пальцi полiно, як тонко пристосувалися вони до всiх нерiвностей.

Мiзинець, опинившись занадто близько до вогню, враз вiдсунувся на холоднiше мiсце. І в ту ж мить вiн яскраво уявив собi, як цi спритнi пальцi захрустять пiд бiлими зубами вовчицi. Нiколи ще його тiло не було йому таке дороге, як тепер, коли вiн майже втратив владу над ним.

Протягом усiеi ночi вiдбивався вiн палаючими головешками вiд голодноi зграi. Коли вiн мимоволi починав дрiмати, його будило гарчання й скиглiння собак. Нарештi настав ранок, але на цей раз i денне свiтло не розiгнало вовкiв.

Марно чекала людина, що вони розбiжаться. Вони оточували ii тiсним кiльцем i дивилися на свою жертву з такою зухвалою певнiстю, що збуджена свiтанком мужнiсть людини враз похитнулася.

Генрi зробив одчайдушну спробу рушити в путь. Але тiеi ж хвилини, як вiн вийшов з-пiд охорони вогню, на нього стрибнув якийсь смiливий вовк. Генрi встиг вiдскочити назад, i щелепи звiра клацнули за кiлька дюймiв вiд його ноги. Враз захвилювалась уся зграя, i щоб утримати звiрiв на безпечнiй вiдстанi, довелося в усi боки кидати головешки.

Навiть серед бiлого дня Генрi не наважився вiдiйти вiд вогнища, щоб нарубати собi дров. Футiв за двадцять вiд нього височiла величезна суха сосна. Вiн витратив пiвдня, щоб розiкласти вогонь аж до самого дерева, тримаючи напоготовi палаючi гiлки, щоб вiдбиватися вiд ворогiв. Дiставшися до сосни, вiн пiдпалив ii i звалив туди, де можна було набрати бiльше дров.

Нiч була така самiсiнька, як i минула, тiльки йому ще важче було боротися зi сном.

Гарчання собак уже не будило його. До того ж вони гарчали безнастанно, а його чутливiсть була занадто притуплена дрiмотою, щоб вiн мiг помiчати якiсь вiдтiнки в цих звуках. Нараз вiн здригнувся i розплющив очi. За крок вiд нього сидiла вовчиця. Машинально вiн сунув iй у роззявлену пащу головешку. Вовчиця вiдскочила далеко геть, завивши вiд болю, а Генрi, втiшаючись духом смаленого м’яса, дивився, як вона з несамовитим гарчанням грiзно трясе головою.