Білий зуб

Досi вони не могли пiдходити так близько до вогню, а тепер порозлягалися навколо нього i, як собаки, клiпали очима, позiхали й потягалися, грiючи своi худi тiла в незвичному теплi. А вовчиця, присiвши на заднi лапи, задрала морду до якоiсь зiрки й заскиглила. Один по одному до неi приедналися всi вовки i, дивлячись у небо, сповнили тишу голодним виттям.

Зазорiло на свiт. Настав день. Огонь догорав. Дрова всi вийшли. Треба було нарубати нових. Але щойно Генрi спробував вийти з вогняного кола, як назустрiч йому кинулися вовки.

Рятуючись вiд палаючих головешок, звiрi вiдскакували вбiк, але назад уже не вiдбiгали. Даремно силкувався Генрi вiдiгнати iх. Коли, втративши надiю, вiн знову полiз у свiй захисток, на нього кинувся здоровенний вовк, але схибив i всiма чотирма лапами потрапив на вуглини. Звiр завив вiд жаху i полiз прохолодитися на снiг.

Генрi, згорбившись, сидiв на укривалах. Усе тiло його поникло, плечi похилилися, голова впала на колiна. Видно було, що йому вже несила боротися.

Вряди-годи вiн пiдводив голову й дивився, як дотлiвав жар. Вогняне кiльце помалу розпадалося, лишаючи проходи до людини. Вогню дедалi меншало, проходи ширшали.

– Ну йдiть уже й робiть зi мною, що вам заманеться, – промурмотiв Генрi, – я хочу спати…

Прокинувшись, вiн побачив мiж двома вогнищами прямо перед собою вовчицю, яка дивилася на нього пильним поглядом.

Вiн ще раз прокинувся трохи згодом, хоч йому здалося, що вiн спав кiлька годин. Навколо була якась перемiна, така загадкова, що вiн широко розплющив очi.

Щось трапилося. Спочатку вiн не розумiв, що саме. А потiм змiркував. Вовки зникли. Тiльки втоптаний снiг показував, як близько були вони вiд нього. Хвиля дрiмоти знову огорнула його, голова його знову впала на колiна, але раптом вiн здригнувся i прокинувся.

Чутно було людськi голоси, скрип полозiв, рипiння збруi i скавчання знесилених вiд натуги собак. Вiд рiчки до Генрi пiд дерева сунуло четверо саней, i за кiлька хвилин шестеро людей обступили скоцюрблене людське тiло в центрi пригаслого вогняного кола.

Вони торсали його за плечi i штовхали, щоб привести до тями. Бiдолаха глянув на них, мов п’яний, i промурмотiв якимсь чудним сонним голосом:

– Руда вовчиця… приходила, коли годували собак… спочатку iла собачi харчi, потiм з’iла i собак… потiм з’iла Бiлла…

– Де лорд Олфред? – крикнув йому один з незнайомцiв у саме вухо i грубо струснув його за плечi.

Генрi повiльно похитав головою.