Білий зуб

Спросоння вiн почухав морду i прокинувся. Перед самiсiньким його носом дзижчав самотнiй комар. Комар був великий. Цiлу зиму вiн провiв у якiйсь колодi, а тепер сонце вивело його з зацiпенiння. Вовк бiльше вже не мiг не вiдгукнутися на поклик природи. До того ж вiн був голодний.

Вiн пiдповз до вовчицi й почав умовляти ii пiдвестися. Але вона лише гарчала. Тодi вiн вийшов сам на яскраве сонячне свiтло. Снiг уже розм’як, i бiгти було важко. Вовк подався замерзлою, затiненою деревами рiчкою, де снiг був iще твердий.

Вiн ганяв годин вiсiм i, коли смеркло, зголоднiв ще дужче. Дичина траплялася, та вiн нiчого не пiймав. Ще б пак! Зайцi легко скакали по пiдталiй снiжнiй корi, а вiн раз-у-раз провалювався.

Пiдiйшовши до печери, вiн так i прикипiв на мiсцi, охоплений раптовою пiдозрою. Звiдти долинали якiсь невиразнi чуднi звуки. Вони не були схожi на голос вовчицi, але колись давно вiн наче чув щось подiбне. Вiн обережно поповз усередину, але вовчиця грiзно загарчала.

Це його нiяк не збентежило, хоч далi вiн усе ж не полiз. Йому тiльки цiкаво було, що воно там так тихенько схлипуе.

Вовчиця сердито загарчала на нього, i вiн згорнувся коло входу клубком i заснув. Коли настав ранок i в лiгвi засiрiло, Одноокий знову почав шукати, звiдки беруться тi чуднi, знайомi йому звуки. У гарчаннi вовчицi забринiла ще якась нова ревнива нотка, i вiн обачно тримався на безпечнiй вiдстанi. Проте вiн розгледiв пiд животом своеi подруги п’ять чудних крихiтних живих грудочок.

Вони були дуже кволi, дуже безпораднi, жалiсно попискували i не розплющували на свiтло очей. Старий вовк украй здивувався. На його довгому й щасливому вiку така подiя траплялася частенько, але щоразу була для нього чимось новим i несподiваним.

Вовчиця стурбовано дивилася на нього. Вона весь час потихеньку гарчала, а коли iй здавалося, що вiн пiдступае занадто близько, гарчання робилося загрозливим. Не досвiд з власного минулого, а iнстинкт, що його вона дiстала у спадщину вiд безлiчi матерiв-вовчиць, нагадував iй про батькiв, що пожирали свое новонароджене безпомiчне потомство.

І, охоплена безмежним страхом, вона не пiдпускала Одноокого до малят, яким вiн дав життя.

Але iм не загрожувала небезпека. Одноокого теж охопило могутне почуття, що передалося йому вiд багатьох поколiнь батькiв-вовкiв. Вiн не питав себе, що воно значить, не роздумував над ним. Воно заполонило всю його iстоту.