Білий зуб

Коли зовсiм стемнiло, вони завели собак у сосни край рiчки i отаборилися там на нiч. Поставлена коло вогнища труна правила i за лавку i за стiл. Собаки збилися докупи трохи далi вiд огню, гарчали, гризлися, але не виявляли найменшого поруху, щоб утекти в темряву.

– Поглянь, Генрi, як вони туляться до нас, – мовив Бiлл.

Генрi, присiвши навпочiпки, ставив на вогонь кавник з грудками льоду. Вiн лише хитнув головою i не промовив анi слова, аж поки не примостився на трунi й не почав iсти.

– Вони знають, як зберегти свою шкуру, – сказав вiн, – i волiють самi десь поживитися, нiж пiти комусь на поживу.

Розумнi тварюки.

Бiлл похитав головою.

– А хто його зна!

Товариш Бiлла здивовано глянув на нього.

– Вперше чую вiд тебе, що собаки не розумнi.

– Генрi, – сказав Бiлл, спокiйно пережовуючи боби, – ти бачив, як вони гризлися, коли я iх годував?

– Гризлися бiльше, нiж звичайно, – погодився Генрi.

– А скiльки в нас собак?

– Шiсть.

– Так, Генрi… – Бiлл спинився на мить, щоб надати бiльшоi ваги своiм словам.

 – У нас шiсть собак. Я витяг з торби шiсть рибин. Дав кожному собацi по рибинi, i все ж, Генрi, одному не вистачило.

– Значить, погано полiчив.

– У нас шiсть собак, – байдуже повторив Бiлл, – i я витяг шiсть рибин. Одновухому не вистачило. Я вийняв для нього ще одну.

– Та в нас же тiльки шiсть собак, – сказав Генрi.

– Генрi, я не кажу, що там були самi собаки, але семеро з’iло по рибинi.

Генрi перестав жувати, глянув через вогнище на собак i полiчив iх.

– Зараз iх тiльки шiсть.

– Я бачив, як один побiг по снiгу, – зi спокiйною певнiстю вiдповiв Бiлл. – Тодi було семеро.

Генрi жалiсливо подивився на нього i мовив:

– Я буду страшенно радий, коли наша подорож нарештi скiнчиться.

– Що ти цим хочеш сказати? – спитав Бiлл.

– А те, що оцей наш вантаж дiе тобi на нерви i ти вже починаеш маячити.

– Те саме i я подумав, – спокiйно вiдповiв Бiлл. – І коли помiтив, як щось побiгло, подивився на снiг i побачив слiди. Тодi я полiчив собак, i на цей раз iх було шiсть.

Слiди на снiгу е й досi. Хочеш подивитися? Ходiмо покажу.

Генрi мовчки жував. Запивши вечерю чашкою кави, вiн обтер рукою губи й сказав:

– То ти гадаеш, що то був…

З темряви долинуло протяжне жалiсне виття, тужливе i люте. Генрi спинився, прислухався i, махнувши рукою в той бiк, звiдки воно чулося, доказав:

– …один з них?

Бiлл кивнув головою.

– Інакше не може й бути. Ти ж i сам бачив, як казилися собаки.