Білий зуб

Але до вовченят вона його не пiдпустила, хоч загарчала вже не грiзно, а якось поблажливо. Страх перед батьком ii дiтей уже вщух, бо вiн поводився так, як годиться справжньому батьковi-вовку, i не виявляв нечестивого бажання зжерти крихiтнi створiння, яких вона зродила на свiт.

III

Сiре вовченя

Воно дуже вiдрiзнялося з-помiж своiх сестер i братiв. У них шерсть мала червонястий вiдтiнок, як у матерi, i тiльки воно вдалося в батька. В усьому виводi це було едине сiре вовченя. Воно народилося справжнiм чистокровним вовком, точнiсiнько таким, як сам Одноокий, тiльки мало не одне око, а два.

Очi в сiрого вовченяти тiльки недавно розплющилися, а воно вже добре бачило. І навiть коли очi в нього ще були слiпi, воно сприймало все на дотик, нюх i смак. Воно добре знало обох своiх братiв i двох сестер. Незграбно гралося з ними i навiть гризлося, а коли розпалювалося, з його крихiтного горла вихоплювалися якiсь смiшнi верескливi звуки – провiсники майбутнього гарчання. Ще задовго до того, як очi в нього розплющилися, воно на дотик, смак i нюх навчилося пiзнавати свою матiр – джерело теплоти, iжi й нiжностi.

У неi був приемний ласкавий язик, i коли вона проводила ним по м’якенькому крихiтному тiльцю вовченяти, воно пригорталося до неi й засинало.

Отак воно проспало майже весь перший мiсяць свого життя. Але тепер воно вже добре бачило, подовгу гуляло i починало вивчати навколишнiй свiт. Його свiт був похмурий, та вовченя цього не помiчало, бо не знало iншого свiту. Тут було напiвтемно, але його очi не знали ще сонця.

Його свiт був дуже тiсний, замкнений стiнами лiгва; але вовченя й гадки не мало про далекi широкi свiти, через те його не пригнiчували вузькi межi iснування.

Проте воно рано помiтило, що одна стiна його свiту зовсiм не схожа на iншi. Це був вихiд з печери, i звiдти йшло свiтло. Воно помiтило цю рiзницю ще тодi, як не мало нiяких думок i нiяких свiдомих бажань. Ця стiна непереможно вабила його, перш нiж воно розплющило очi i угледiло ii. Свiтло з неi било в його напiвстуленi повiки, i його зоровi нерви тремтiли вiд маленьких, як iскри, теплих i дивно приемних вiдблискiв.

Життя його тiла й кожноi його клiтинки, життя, що було його суттю, яка не мала нiчого спiльного з його особистим життям, прагнуло свiтла i поривало до свiтла його тiло, так само як хитромудрi хiмiчнi процеси в рослинi поривають ii до сонця.

Ще не зазорiла в ньому свiдомiсть, а воно вже повзло до виходу з печери. Повзли туди i брати його й сестри.