Дочка снігів

Їм доведеться там i отаборитися, поки притихне буря.

– А все ж iм краще, нiж менi. Всi моi речi в Щасливому таборi, i менi не випадае тут залишатись. – Фрона ласкаво усмiхнулася, та в ii усмiшцi не було благання, анi слiду тоi жiночоi безпорадностi, що намагаеться викликати в дужому чоловiковi лицарськi почуття. – Подумайте ще раз та вже перевезiть мене.

– Нi!

– Я вам заплачу п’ятдесят доларiв.

– Кажу, що нi!

– Та я ж нiтрохи не боюсь.

Очi хлопцевi спалахнули гнiвним блиском. Вiн раптово повернувся до неi, хотiв щось сказати, та, враз передумавши, не вимовив тих слiв, що от-от мали зiрватись йому з язика.

Вона догадалась, що в ii словах вiн вiдчув натяк, i хотiла виправдатись. Одначе, зваживши, промовчала, бо зрозумiла його вдачу, зрозумiла, що лише ця мовчанка й може примусити його поступитися. Так вони обое й стояли, нахилившись проти вiтру, як це роблять моряки, коли хитаеться палуба, свердлячи одне одного очима. Його волосся прилипло йому до лоба, а Фронинi довгi коси маяли на вiтрi, несамовито хльостаючи ii по щоках.

– Ну, йдiть, чи що! – сердитим рухом вiн зiпхнув човна на воду i кинув у нього весла. – Лiзьте! Я перевезу вас, тiльки вашi п’ятдесят доларiв нi до чого. Я вiзьму з вас звичайну платню, нi цента бiльше.

Бурхливий вiтер пiдхопив легеньке суденце й вiдкинув його вбiк футiв на двадцять. Їх безупинно обливало водяними бризками, i Фрона одразу взялася за черпака.

– Нас, мабуть, вiднесе до захiдного берега! – кричав вiн, налягаючи на весла, – Гарно ви вклепаетесь! – Вiн сердито глипнув на неi.

– Нi, – вiдказала вона. – Вклепаемось-то ми обое. Нам доведеться ночувати нiч без намету, без ковдр, без вогню. Але не думаю, щоб це сталося.

Вона вилiзла з човна на слизьке камiння, допомогла йому витягти суденце та вилити з нього воду. Мокрi, голi скелi кругом обступили ii. Не вгаваючи сипав мокрий снiг. Крiзь снiгову завiсу в сутiнках ледве можна було помiтити кiлька ям, повних води.

– Вам треба поспiшати, – сказав перевiзник, подякувавши iй за помiч та спускаючи човна на воду.

 – Звiдцiля до Щасливого табору двi години ходи, та ще пiд гору. Аж до самого табору не буде жодноi деревини. Вам треба якнайшвидше вирушати. Бувайте здоровi! Фрона потисла йому руку й сказала:

– Ви вiдважний чоловiк!

– Та що там! – Вiн, мов залiзними клiщами, здавив iй руку i захоплено поглянув на неi.

З десяток потворних наметiв тулилося на узлiссi. То був Щасливий табiр. Стомлена Фрона блукала помiж наметами.