Дочка снігів

Господар, поставивши в духовку грудинку зi смаженою картоплею, пiдпирав дверцята двома трiсками.

– Доброго ранку! – привiталася вона.

– І вам доброго, – вiдказав вiн, пiдвiвшись i беручи в руки вiдро. – Я не питаю вас, чи добре ви спали. Знаю, що добре.

Фрона засмiялась.

– Я йду по воду, – пояснив вiн. – Сподiваюсь, що, поки я повернуся, ви будете готовi до снiданку.

Грiючись пiсля снiданку проти сонця, Фрона помiтила знайомий iй гурт людей, що наближався дорогою вiд озера Крейтер до глетчера. Вона сплеснула в долонi.

– Он iдуть носii з моiм добром, i з ними Дел Бiшоп. Йому, мабуть, дуже соромно, що загубив мiй слiд. – Надiваючи на плечi фотоапарат i дорожнiй клунок, вона повернулась до чоловiка, що дав iй притулок на нiч.

– Менi залишаеться тiльки попрощатися з вами та подякувати за гостиннiсть.

– Зовсiм немае за що дякувати. Що там про це говорити! Я б зробив те саме для кожноi…

– Оперетовоi артистки?

Вiн докiрливо поглянув на неi i казав далi:

– Я не знаю, хто ви, та й знати не хочу.

– Ну, я не буду такою жорстокою. Я знаю, що вас звати мiстер Ванс Корлiс. Я, бачите, прочитала ваше iм’я на пароплавних налiпках, – пояснила вона. – Прошу завiтати до мене, коли будете в Доусонi. Мое iм’я Фрона Велс. До побачення!

– То Джекоб Велс ваш батько? – крикнув вiн iй навздогiн, коли вона легкою ходою вибiгла на стежку.

Вона обернулась i кивнула головою.

Делу Бiшоповi не тiльки не було соромно, а вiн навiть не турбувався про неi.

– Велси не загинуть, можна бути певним, – потiшав вiн сам себе, засинаючи напередоднi звечора, – але ж був сердитий – сердитiший за чорта, сказавши його словом.

– Добридень, – привiтався вiн. – З вашого обличчя видно, що ви переночували цю нiч якнайкраще й обiйшлися без мене.

– Сподiваюсь, ви не турбувалися? – спитала вона.

– Турбувався? За Велсову дочку? Хто? Я? Нiколи у свiтi! Я мав багато турбот, розмовляючи з озером Крейтер. Я розповiв йому все, що про нього думаю. Я не люблю води.

А тим часом Ванс Корлiс усе повторював сам до себе: «Фрона Велс?» Все, що трапилося вночi, здавалось йому сном, i вiн опам’ятався тiльки тодi, коли, обернувшись, побачив ii постать, що все бiльш даленiла. Дел Бiшоп та iндiяни вже зайшли за скелю, а Фрона саме обходила пiдгiр’я.