Морський вовк

– Я зняв ii ще мокрою, сер, – охоче пояснив вiн. – Але доведеться вам ii поносити, доки я висушу ваш одяг бiля вогню.

Чiпляючись за дерев’яне поруччя i хитаючись у такт кораблевi, я з допомогою кока спромiгся влiзти в шорстку вовняну сорочку, мимоволi здригнувшися вiд ii кусючого дотику. Вiн осмiхнувся, завваживши, як я скорчився й скривився.

– Ви, певне, зроду не мали на собi такоi одежi, як оце, – тiло у вас нiжне, як у панночки; я ще нiколи не бачив такого. Кинувши оком на вас, я вiдразу вгадав, що ви джентельмен.

Вiд самого початку вiн викликав у мене огиду; коли вiн допомагав менi одягатися, я вiдчув цю огиду ще гострiше. Було щось вiдразливе в його доторку. Дивитись йому на руки було так гидко, що мое тiло аж здригалося бридливо. Ця вiдраза, та ще прикрий дух вiд каструль, що кипiли на плитi, гнали мене чимшвидше на свiже повiтря. Крiм того, треба було домовитися з капiтаном, щоб мене висадили на берег.

Вислухуючи потiк пробачень i пояснень, я натяг на себе верхню бавовняну сорочину з потертим комiром, майже зовсiм вилинялу, з плямами на грудях – чи не вiд кровi.

Ноги я втиснув у пару дебелих черевикiв, а замiсть штанiв надяг свiтло-синiй злинялий комбiнезон; одна холоша в ньому була коротша за другу на цiлих десять дюймiв i виглядала так, наче чорт хотiв схопити душу кокнi, але схибив i схопив замiсть неi тiльки холошу.

– А кому я маю дякувати за цю ласку? – спитав я, коли вже цiлком одягся. На моiй головi був кашкет, зовсiм малий на мене, а поверх сорочки я напнув подерту, засмальцьовану бавовняну куртку; вона ледь прикривала мою спину, а рукава сягали тiльки трошки нижче лiктiв.

Кок самовдоволено випростався, на обличчя йому набiгла влесливо-ласкава усмiшка. Маючи певний досвiд, набутий на трансатлантичних пароплавах, я знав, як поводяться слуги пiд кiнець подорожi, i мiг заприсягтися, що вiн сподiваеться одержати датку. Але пiзнiш я познайомився з ним ближче i тепер можу сказати, що ця поза в нього була несвiдома. То була просто вроджена прислужливiсть.

– Магрiдж, сер, – лестиво вiдповiв вiн, i його жiнкувате обличчя розпливлося в солодкiй усмiшцi. – Томас Магрiдж, сер, до ваших послуг.

– Гаразд, Томасе, – сказав я. – Я не забуду вас, коли мiй одяг висохне.

Лагiдне свiтло залило йому лице, а очi заблищали, наче десь глибоко в його душi озвалися голоси предкiв, що спогадали про датки, якi перепадали iм на долю, коли вони жили на землi.

– Дякую вам, сер, – промовив вiн запобiгливо.