Морський вовк

В ньому була м’язиста, вузлувата сила, властива сухорлявим, жилавим людям; проте його, завдяки дебелiй статурi, ця сила робила схожим на горилу. Не в тому розумiннi, що вiн зовнi чим скидався на горилу, нi. Сила, про яку я кажу, то щось вiдмiнне вiд його зовнiшнього вигляду. Це та сила, що викликае в нас асоцiацiю з первiсними iстотами, з дикими тваринами, з тими, кого ми вважаемо за своiх далеких пращурiв, що жили на деревах; сила дика, люта, саморiдна, сама суть життя, невтримна рухливiсть – та первiсна матерiя, що з неi витворилися всi форми життя, коротше – та сила, яка примушуе звиватись тiло змii з вiдтятою головою i яка прихована в безформному шматковi черепашачого м’яса, що вiд дотику пальця здригаеться й тремтить.

Ось таке враження сили справив на мене чоловiк, що ходив по палубi вперед i назад. Постава його була мiцна, ноги ступали по палубi твердо й упевнено; кожен порух м’язiв – чи то цей чоловiк плечима знизував, чи стискав губами сигару – був рiшучий, виявляв його силу, надмiрну силу, що била через вiнця.

Однак i зовнiшня сила, видна в кожному русi, була лишень вiдгомоном ще бiльшоi сили, яка дрiмала десь глибоко в ньому й час вiд часу лише здригалася, але щохвилини могла прокинутися, страшна й руйнiвна, як гнiв лева або лють урагану.

Кок вистромив голову з дверей камбуза i пiдбадьорливо всмiхнувся, тицьнувши пальцем у бiк чоловiка, що ходив уперед i назад коло люка. Мовляв, ото капiтан, той самий «старий», як вiн казав, людина, з котрою я мав поговорити, аби мене якось висадили на берег.

Я вже ступив наперед, щоб почати розмову, що забрала б iз п’ять бурхливих хвилин, як раптом дуже сильний напад задухи схопив нещасного, що лежав горiлиць на лядi. Вiн забився в корчах. Мокра чорна борода задерлась догори, спина вигнулася дугою, груди роздулися в iнстинктивному зусиллi набрати в себе якнайбiльше повiтря. Я не бачив його обличчя, тiльки чорний зарiст, але був цiлком певний, що воно налилось кров’ю аж до синього.

Капiтан, або Вовк Ларсен, як звано його, перестав ходити й пильно подивився на вмирущого. Це останне зусилля в боротьбi за життя було таке страшне, що матрос покинув лити воду й широко розплющеними очима втупився в нещасного; брезентове вiдерце перехилилося, i з нього потекла на палубу вода. Вмирущий судомно бив пiдборами об ляду; потiм простяг ноги, випростався, ще напружився i нарештi затих, лише голова ще кiлька разiв перекотилася з боку на бiк.