Морський вовк

– А що ви знаете про вiдплив, що рветься тут крiзь Золотi Ворота? – запитав або, радше, гримнув вiн. – Або швидкiсть течii? А як вiдносить, га? Ось прислухайтеся. Чуете? Це дзвонить буй. Ми йдемо просто на нього. О, бачте, мiняють курс.

З туману долинув сумний дзвiн. Я помiтив, як стерничий хапливо закрутив штурвалом. Щойно бемкання дзвона чулося спереду, а тепер воно долинало вже збоку. Раптом хрипко заревiв наш свисток, час вiд часу чути було й iншi свистки, що долiтали крiзь туман з усiх бокiв.

– Якийсь пароплав, – сказав червонолиций, показуючи праворуч, звiдки було чутно свистки. – А там що? Чуете? Сурмлять у рiжок. Певно, якась шаланда. Гей, ви там, на шаландi, не ловiть гав! Так я й знав! Тепер хай попокрутяться!

Невидимий пароплав раз у раз подавав сигнали, i вони переплiталися з тривожними звуками рiжка.

– А тепер вони перемовляються, намагаючись розминутися, – вiв далi червонолиций, як свистки раптом затихли.

Його обличчя сяяло й очi блищали вiд захоплення, коли вiн перекладав мову рiжкiв та сирен на звичайнi слова.

– Ото сирена пароплава, що йде десь там лiворуч. А чуете цей – у нього нiби жаба застрягла в горлянцi. Здаеться, це парова шхуна, вона повзе назустрiч вiдпливу.

Враз ми почули пронизливий рiзкий свист просто попереду i дуже близько вiд нас. На «Мартiнесi» вдарили в гонг. Колеса нашого судна спинились, iхне ритмiчне ляпання по водi завмерло, потiм вони знову залопотiли.

Пронизливий рiзкий свист, подiбний до сюрчання цвiркуна серед реву великих звiрiв, почувся крiзь туман уже збоку, а скоро й зовсiм затих. Я глянув на свого супутника за поясненням.

– Храбруватий катерець, – сказав вiн. – Я мало вже не хтiв, щоб його, чортяку, потопили! Вiд таких бувае велике лихо. А яка з них користь? Сяде в такий катерець якийсь шибеник i преться, наче дiдько в пекло, дме у свою свиставку, переганяе iнших та гука всьому свiтовi, мовляв, це я йду, я не можу сам поберегтися, то тiкайте з дороги! Бо, бачте, вiн iде! Хiба йому втямки, що таке проста ввiчливiсть!

Мене тiшив його нез’ясовний гнiв, i доки вiн, обурений, ходив туди й сюди, я знову поринув у поезiю туману.

Справдi, якоюсь поезiею вiяло вiд цiеi мли, що не було iй кiнця, анi краю. Вона таемниче нависла над землею, що невтомно кружляе в просторi.