Морський вовк

Добре вiдпочивши за нiч – дарма, що болiло колiно, – я вийшов на палубу i побачив, що «Привид» летить пiд усiма вiтрилами, опрiч самих клiверiв. З корми вiяв свiжий вiтер. О, яке диво цей потужний пасат! Цiлий день i цiлу нiч – i так день у день – ми мчали вперед, а постiйний i дужий вiтер пiдганяв нас у корму. Шхуна сама йшла. Не було потреби пiдтягувати вiтрила й снастi та перекидати топселi – матросам лишалося хiба що стояти бiля стерна. Ввечерi, коли сонце заходило, вiтрила попускали; вранцi, коли вони набирали роси й обвисали, iх знову туго натягали, оце була й уся робота.

Вузлiв десять-одинадцять, iнколи дванадцять – iз такою швидкiстю ми йдемо. Весь час вiе ходовий пiвнiчно-схiдний вiтер, i ми покриваемо за добу по двi з половиною сотнi миль. Менi й сумно й радiсно, що Сан-Франциско лишився позаду, а ми наближаемось до тропiкiв. Що день, то помiтно теплiшае. Пiд час другоi пiввахти матроси виходять на палубу, роздягаються i з «вiдер поливають один одного водою.

Вже з’являеться летюча риба. Вночi вахтовi повзають по палубi, шукаючи рибу, що падае на судно. Вранцi, коли щастить пiддобрити Томаса Магрiджа, з камбуза розходиться приемний запах смаженоi риби. Інодi, як Джонсоновi ведеться спiймати з бушприта красеня-дельфiна, команда смакуе його м’ясо.

Джонсон збувае весь свiй вiльний час там або на салiнгу, дивлячись, як «Привид» пiд натиском вiтру розтинае хвилi. Пристрасть i екстаз свiтяться йому в очах, i вiн, мов у трансi, захоплено дивиться на повнi вiтрила, на пiнявий слiд корабля, на його бiг серед цих водяних гiр, що сунуть разом з нами величною процесiею.

Днi й ночi – це «диво й захват невимовний», i хоч вiльного часу в мене майже нема, я все ж вiдiрвуся iнколи на хвилинку вiд своеi нудноi роботи, щоб помилуватися цiею безмежною красою, що й не снилась менi нiколи. Надi мною ясно-блакитне небо – блакитне, як саме море, що перед форштевнем вилискуе блакитним атласом. Навколо по обрiю розкиданi блiдi баранцi хмар, що стоять незмiнно, нерухомо, наче срiбна оправа прозоро-туркусового неба.

Не забуду я однiеi ночi, коли, замiсть спати, лежав я на пiвбаку й дивився на барвистi брижi пiни, що вирувала бiля форштевня. Їхнiй плюскiт нагадував менi дзюрчання струмка по замшiлому камiнню в тихiй розпадинi. Ця розмiрна пiсня переносила мене кудись далеко-далеко, i я вже не був нi юнга Гамп, анi Ван-Вейден, що тридцять п’ять рокiв прогибiв серед книжок.