Морський вовк

Оце вам i ба! Шампанське вже видихалося. Вино не iскриться й не пiниться; в ньому вже немае нiякого смаку.

Вiн покинув мене так само раптово, як i з’явився, стрибнувши на палубу м’яко й тихо, мов тигр. «Привид» iшов далi. Бiля форштевня клекотiла пiна, але зараз менi вчувалося наче якесь хрипiння. Я прислухався, i поволi спадало те враження, що справив на мене несподiваний перехiд Вовка Ларсена вiд захоплення до зневiри. Раптом котрийсь матрос на палубi заспiвав дзвiнким тенором «Пiсню пасату»:

Я – той вiтер, що люблять на морi матроси.

Я незмiнний, постiйний i вiрний.

Хай за хмарами стежать, бо вiтер iх носить

Понад глибом блакитним незмiрним.

І в погоду й у млi я жену кораблi,

Мов той пес, я за ними ганяю.

Чи то день, чи то нiч, я лечу собi прiч

І вiтрила, однак, надимаю.

Роздiл VIII

Часом я думаю, що Вовк Ларсен божевiльний або принаймнi напiвбожевiльний – такi в нього чуднi примхи й вибрики. А iнодi менi здаеться, що вiн мае данi на велику людину, на генiя.

Але зрештою я переконаний, що вiн справжнiй тип первiсноi людини, яка народилася з запiзненням на тисячу рокiв або поколiнь i е анахронiзмом у нашу добу високоi цивiлiзацii. Вiн, безперечно, щонайяскравiший iндивiдуалiст. Та цього мало, – вiн ще й дуже самотнiй. У нього нема нiчого спiльного з iншими людьми на кораблi. Його страшна фiзична й неабияка розумова сила вiдгороджують його вiд iнших. Вiн ставиться до них, як до дiтей, – не лише до матросiв, але й до мисливцiв, – вiн примушуе себе сходити до iхнього рiвня i гратися з ними, наче з цуценятами. А то вiн дослiджуе iх жорстокою рукою вiвiсектора, аналiзуе iхнi розумовi процеси i зазирае в душi, немов хоче дiзнатися, з якого матерiалу тi душi зроблено.

Я багато разiв бачив за столом, як вiн ображав котрогось мисливця спокiйно й байдуже, а тодi зацiкавлено зважував його вчинки, вiдповiдi, злостивi гримаси. Менi, що розумiв, у чому тут рiч, це здавалося смiшним. Що ж до вибухiв його власного гнiву, то я був певний, що то не справжнi, а вдаванi емоцii, що то експерименти, просто манiра, до якоi вiн удаеться в стосунках з людьми.

Пiсля смертi його помiчника я, либонь, жодного разу не бачив Ларсена не в жарт сердитого, та й не хотiв би, правду мовивши, бачити, як виявляеться страшна сила цього чоловiка.

Коли вже зайшло за його примхи, то я розповiм, що трапилося з Томасом Магрiджем у кают-компанii, i, до речi, докiнчу про той iнцидент, що я був торкався його.