Міжзоряний мандрівник

Старший наглядач, начальник в’язницi, уся в’язнична управа вiрять i досi, нiби динамiт десь лежить схований, тодi як насправдi це вигадка звироднiлого гарячкового мозку Сесiля Вiнвуда. Проте вiн живе, а я, найбезневиннiший з усiх, за кiлька коротких тижнiв зiйду на помiст.

Тепер я оповiм, як сорок довiчно ув’язнених несподiвано порушили тишу моеi карцерноi могили. Надвiрнi дверi, що виходили в коридор, iз грюком вiдчинилися й збудили мене.

«Якийсь новий бiдолаха, – подумав я i додав за хвилину. – Ну й дiстаеться ж йому!», коли з коридора долинув тупiт, глухi удари, болiснi зойки, страшна лайка i шурхiт, бо в’язнiв волокли по пiдлозi.

Бачте, усiх сорок осiб дорогою сюди жорстоко били.

Однi за одними грюкали дверi, i когось укидали до камери. Без кiнця приводили вартовi своiх замучених жертв, i без кiнця вiдчинялися дверi й поглинали закривавлених людей, винних тiльки в тому, що прагнули волi й поривались до неi.

Авжеж, коли я згадую те все, то бачу, що треба бути справдi фiлософом, щоб рiк у рiк терпiти такi страхiття! І я став фiлософом.

Вiсiм рокiв я терпiв тортури тюремникiв, i тепер, коли iм не пощастило анiяк позбутися мене, вони вдалися до державного механiзму, щоб накинути менi зашморга на шию й задушити мене вагою власного тiла. О, я знаю авторитетну думку експертiв, що, раптово падаючи в яму, жертви скручують собi в’язи. Проте жертви, як той шекспiрiвський мандрiвник, нiколи не повертаються, щоб заперечити це. А ми, в’язнi, знаемо такi випадки, коли жертви мовчать i в тюремних склепах, хоч в’язи iм i не скручено.

Цiкава це рiч – вiшання людей. Я сам нiколи не мав нагоди таке бачити, але менi оповiдали всi подробицi тi, кому доводилося, може, разiв iз десять бути при тому. Отже, я добре знаю, що на мене чекае. Скутий за руки й за ноги, iз зашморгом на шиi я стоятиму над ямою; чорний каптур закриватиме менi лице. Я падатиму вниз, аж доки мотуз не натягнеться i не спинить швидкого падiння мого тiла. Тодi навколо мене зберуться лiкарi, й один за одним будуть вилазити на ослiн.

Обхопивши мене руками, щоб я не гойдався, як вагадло, прикладатимуть вухо менi до грудей i слухатимуть, як стихае й перестае битися серце… Часом минае двадцять хвилин, поки воно зовсiм спиниться. Як бачите, вони науковим способом переконуються, що людина справдi вмирае, коли ii повiсити.

Я все-таки ухилюся трохи вбiк вiд своеi розповiдi та поставлю суспiльству одне-два запитання. Я маю на це право, бо ж незабаром мене виведуть i повiсять.