Міжзоряний мандрівник

– Лишаеться, хлопцi, одне, – нарештi заявив Вiтрило Джек. – Невдовзi ранок, коли нас виведуть i справлять нам кривавий бенкет. Нас спiймано на гарячому. Вiнвуд обдурив усiх, а тодi виказав. Нас виводитимуть катувати по одному. Нас тут сорок. Брехню вони неодмiнно викриють. Тож, хлопцi, кажiмо правду, хоч скiльки б нас били, саму лише правду – i нехай допоможе нам бог.

І в цiй темнiй ямi, створенiй людською жорстокiстю, вiд камери до камери, припавши устами до залiзних грат, сорок довiчно засуджених урочисто заприсяглисья говорити саму лише правду.

Проте мало користi принесла iм i правда. О дев’ятiй годинi вранцi прийшли тюремники, цi найманi кати, що iм платять поряднi, ошатнi громадяни; прийшли наiдженi та виспанi й накинулися на нас, не давши нам не те що поснiдати, а навiть i краплi води. А в скатованих людей, звичайно, бувае гарячка. Не знаю, читачу, чи можеш ти хоч невиразно уявити собi, що то таке – скатована людина? Проте я не пояснюватиму, досить тобi знати, що цi скатованi люди в гарячцi валялися сiм годин, не маючи й краплi води.

О дев’ятiй годинi, як я вже казав, прийшла варта, кiлька чоловiк, та бiльше й не треба було. Вони ж бо вiдмикали камери по однiй. Усi були озброенi дрючками з загостреними кiнцями – дуже сподобна зброя, щоб дисциплiнувати немiчну людину.

Вiдмикаючи одну по однiй камери, вони били й катували в’язнiв. Вони були справедливi: я, так само, як й iншi, дiстав те, що менi належало. Це був тiльки початок, так би мовити, передмова до допиту, який не мине нiкого з нас у присутностi найманих звiрiв штату.

Це було попередження, щоб кожен знав, що на нього чекае у залi катувань.

Я пройшов крiзь криваве пекло довiчного ув’язнення, проте найжахливiшим, далеко страшнiшим, нiж те, що вони незабаром зроблять зi мною, були муки, якi ми тодi витерпiли в карцерi.

Першим узяли на допит Довгаля Бiла Годжа, до всього звиклого горянина. За двi години вiн повернувся, чи радше, його притягли назад i кинули на кам’яний дiл камери. Тодi взяли Луiджi Полаццо – сан-франциського урвиголову, що належав до першого поколiння iталiйських переселенцiв.

Коли його вели, вiн глузував iз тюремникiв, обсипав iх лайкою й пропонував випробувати на ньому свою силу.

Чимало часу пройшло поки Довгаль Бiл трохи опам’ятався i, перемагаючи бiль, змiг бiльш-менш говорити.

– Що воно за iсторiя з якимсь динамiтом? – спитав вiн. – Чи хто знае щось про нього?

З нас нiхто нiчого, звiсно, не знав, хоч на допитах водно про нього питали.