Міжзоряний мандрівник

Тисячi в’язнiв сидiли замкненi по своiх камерах, i скидалося на те, що жодна майстерня не почне працювати, доки не знайдуть динамiту, захованого десь у в’язницi.

А переслухування тривали далi. В’язнiв одного по одному брали з камери, а назад приволiкали або приносили. Казали, нiби начальник в’язницi Есертен i капiтан Джемi, виснаженi своею роботою, змiнювали один одного щодвi години. Коли один спав – другий допитував. Вони спали, не роздягаючись, у тiй самiй кiмнатi, де здоровi люди один за одним оберталися на калiк.

З кожною годиною в темних карцерах зростало безумство страждань. Повiрте менi, бо я знаю: бути повiшеним – це нiщо проти тоi муки, яку можуть перетерпiти люди i все-таки лишитися живими. Мене однаково з усiма мучили й бiль, i спрага, але моi страждання збiльшувалися вiд того, що я нi на хвилину не переставав усвiдомлювати, як страждають iншi. Два роки мене вважали невиправним; за цей час моi нерви й мозок загартувались i стали не такi чутливi до страждань, але страшна рiч бачити, як здорова людина обертаеться в калiку.

А навколо мене сорок дужих чоловiкiв геть калiчили. Нi на хвилину не змовкали благання дати напитися, ридання, безглуздий белькiт, дике маячiння, i це робило нашу темницю божевiльнею.

Розумiете, що вийшло? Та правда, що ми ii казали на допитах, стала нашим прокляттям. Коли сорок чоловiкiв одностайно посвiдчили те саме, начальник Есертен i капiтан Джемi могли дiйти тiльки до одного висновку, а саме, що всi тi свiдчення добре завчена брехня, яку кожен проказував, мов папуга.

Знову ж таки, становище начальства було таке саме безпорадне, як i наше. Потiм я довiдався, що навiть скликали телеграфом в’язничну управу, а охорону в’язницi пiдсилили двома ротами мiлiцii штату.

Стояла зима, i мороз часом таки добре допiкав, навiть у Калiфорнii. У карцер не давали укривал, тож уявiть собi, як холодно було лежати побитим тiлам на крижаному камiннi. Нарештi нам таки дали води. Знущаючись i лаючи нас, вартовi притягли пожежнi кишки й заходилися поливати камери сильними струменями води, завдаючи ще бiльшого болю нашим ранам.

Цiлi години лилася вода в камери, вона була вже нам по колiна, i ми кричали, щоб спинили ii, так само несамовито, як перше ii благали.

Не буду оповiдати, що робилося далi. Скажу лише те, що з сорока довiчно ув’язнених нiхто цiлком не оклигав. Луiджi Полаццо так i не отямився. Довгаль Бiл Годж теж помалу почав спадати з розуму, i за рiк його також перевели у вiддiлення для божевiльних.