Міжзоряний мандрівник

Вiн брав людей, пiддатних на гiпноз, i доводив, що можна дiстатися в глиб часу, до предкiв цих людей. Вiн описав своi дослiди з Жозефiною, вiсiмнадцятирiчною дiвчиною родом iз Вуарона, у департаментi Ізер. Загiпнотизувавши дiвчину, полковник де Рошас змусив ii пережити життя у зворотному порядку – дiвоцтво, дитинство, перiод, коли вона була немовлям, коли вона була ще в материному черевi, тишу й темiнь того часу, коли вона, Жозефiна, ще не народилась, потiм коли вона жила в особi недовiрливого, лайливого й злого дiдугана на iм’я Жан-Клод Бурдон.

Свого часу той служив у сьомому артилерiйському полку в Безансонi й помер у сiмдесят рокiв пiсля тривалоi хвороби. Далi полковник де Рошас загiпнотизував тiнь Жан-Клода Бурдона й послав i його мандрувати у зворотному напрямку життя: через його дитинство й народження, через час темряви перед народженням, аж поки вiн знову побачив життя й свiтло в особi злющоi староi Фiломени Картерон.

Проте хоч скiльки я гiпнотизував себе блискучою соломинкою, менi не пощастило вiдтворити себе в певнiй послiдовностi своiх попереднiх життiв.

Цi невдачi переконали мене в тому, що тiльки смерть допоможе менi послiдовно вiдтворити свое «я» в колишнiх образах.

Проте життя в менi било потужною хвилею. Я, Дерел Стендiнг, так уперто не хотiв умирати, що не дозволяв начальниковi Есертену й капiтановi Джемi вбити себе. Жадоба до життя, мабуть, i спричинила те, що я ще й досi тут: сплю собi, iм, думаю, бачу сни, пишу про своi колишнi «я» i чекаю неминучого мотуза, що завершить один короткий вiдтинок часу в безкрайому ланцюговi моiх iснувань.

Однак можна вмирати, лишаючись живим. Цiеi штуки, як ви дiзнаетесь потiм, навчив мене Ед Морел. І все це через начальника Есертена та капiтана Джемi. На них знову напав слiпий жах, що десь лежить захований динамiт. Вони прийшли до моеi темноi камери й навпростець заявили, що замордують мене в пекельнiй сорочцi, коли я не признаюсь, куди його заховав.

Вони запевнили, що це буде зроблено законно й не позначиться на iхнiй кар’ерi. У в’язничному архiвi напишуть, нiби я вмер своею смертю.

О любi громадяни, ошатно й тепло вдягненi! Повiрте менi, що й тепер у в’язницях убивають людей так само, як завжди вбивали, вiдколи збудовано першу в’язницю.

Я добре знав, якi муки й жах чекають на мене в пекельнiй сорочцi. Я бачив людей, зломлених нею духовно, i людей, що пiсля неi стали калiками.