Міжзоряний мандрівник

Гаразд, тепер спробуйте уявити собi, що вас усього так зашнуровано, тiльки набагато тiснiше; що стиснули вам не саму ступню, а ввесь тулуб, стиснули так, що здаеться, нiби серце, легенi й усi iншi важливi органи ось-ось луснуть.

Я пам’ятаю, коли мене вперше так сповили в карцерi. Я тодi лише починав ставати «невиправним» одразу ж пiсля того, як прибув у в’язницю. На верстатi в джутовiй майстернi я виробляв свою щоденну норму – сто ярдiв ткання – i кiнчав роботу на двi години ранiше, нiж треба було. І якiстю своею моя тканина була краща, нiж того вимагали.

Проте, як зазначено у в’язничних книгах, мене покарали пекельною сорочкою за те, що на тканинi були «вузлики» й «дiрки», одне слово, за браковану роботу.

Смiх, та й годi. Насправдi мiй злочин полягав у тому, що я, новак, хоч i фахiвець у вдосконаленнi працi та зменшеннi марноi витрати сил, дозволив собi дати деякi поради головному ткачевi та пояснити цьому дурневi дещо таке, чого вiн не розумiв у своiм дiлi. Вiн при капiтановi Джемi викликав мене до столу й показав мою роботу – страшну тканину, зовсiм не ту, що я зробив.

Вiн потiм ще двiчi викликав мене. Третiй виклик, згiдно з правилами майстернi, означав кару. І я перебув добу в пекельнiй сорочцi.

Мене повели в карцер i наказали лягти долiлиць на брезент, розстелений на пiдлозi. Я вiдмовився. Наглядач Морiсон почав душити мене за горло, а Мобiнс, в’язничний староста, тим часом гамселив кулаком. Я врештi лiг, як менi наказано. Своiм непослухом я роздрочив iх, i вони вже таки добре сповили мене, а тодi перекинули на спину, мов колоду.

Спочатку нiчого страшного не було. Коли наглядачi грюкнули дверима й засунули iх за собою, лишивши мене в цiлковитiй темрявi, була одинадцята година ранку. Кiлька хвилин менi було тiльки незручно – надмiру-бо вони мене стиснули, та я сподiвався, що воно минеться, коли я звикну лежати. Але дарма! Серце менi почало скажено стукотiти, а легеням нiби не ставало повiтря. Вiдчуття, що я задихаюся, уселяло в мене божевiльний жах, а кожен удар серця загрожував розiрвати легенi, що й так мало не лопали.

Пiсля кiлькох, як менi здавалося, годин – тепер, набувши великого досвiду з пекельною сорочкою, я певен, що минуло хiба з пiвгодини, – я, божеволiючи вiд думки, що вмираю, уже кричав, вив, ревiв. Найдужче болiло менi серце, то був гострий бiль, як пiд час плевриту, тiльки що пронизував вiн серце.

Умирати не важко, але вмирати повiльно i в такий спосiб – жахливо.