Міжзоряний мандрівник

Доки живий буду, а також у своiх майбутнiх життях я не забуду свого прощання з Фiладельфiйцем Редом. До того ранку вiн уже пролежав зашнурований сiмдесят чотири години.

– Чую, брате, що ти живий i здоровий? – гукнув вiн, коли я, хитаючись, вийшов iз камери в коридор.

– Замовч ти, Реде! – гримнув наглядач.

– Аякже, – вiдповiв той.

– Стривай-но, я тобi покажу! – погрозився наглядач.

– Та невже? – запитав Ред лагiдно, а додав уже сердито: – Що ти там покажеш, старе одоробало! Ти навiть до шматка хлiба не добрався б, а не те, що до такоi посади, як оце тепер маеш, коли б тебе брат за вуха не витяг.

Але ми добре всi знаемо, з яким смердючим мiсцем твiй брат зв’язаний!

Я захоплювався ним! Неприборканий дух того чоловiка не знав страху перед найбрутальнiшими мерзотниками.

– Ну, прощавай, брате, – знову звернувся до мене Фiладельфiець Ред. – Прощавай! Поводься добре i люби начальника в’язницi. Коли побачиш iх, скажи, що бачив мене, але не чув, аби я скиглив.

Наглядач аж посинiв iз лютi та вiдплатив менi стусанами за Редiв жарт.

Роздiл VIII

Начальник в’язницi Есертен i капiтан Джемi не давали менi спокою в самотиннiй камерi номер один. Якось начальник Есертен сказав менi:

– Слухай, Стендiнгу, признавайся, де динамiт, а то я закатую тебе у пекельнiй сорочцi. Бували витривалiшi за тебе, i я давав iм раду. Вибирай – динамiт або тобi капець?

– Виходить – капець, бо я нiчого не знаю про динамiт.

Така вiдповiдь до нестями роздратувала начальника.

– Лягай! – коротко наказав вiн.

Я лiг, бо з досвiду знав, що дарма чинити опiр трьом чи чотирьом дужим наглядачам. Мене мiцно зашнурували на сто годин. Через кожнi двадцять чотири години давали ковтнути води. Їсти я не хотiв, та менi й не пропонували. Наприкiнцi термiну в’язничний лiкар Джексон кiлька разiв приходив перевiрити мiй стан.

Та вiдколи мене стали вважати за невиправного, я так призвичаiвся до пекельноi сорочки, що саме стискання не завдавало менi особливоi шкоди.

Звiсно, сорочка виснажувала мене, забирала всi сили, але я навчився напружувати м’язи, коли мене шнурували, i зберiгав собi трошечки простору. Пiсля перших ста годин я був лише стомлений i знесилений. Менi дали добу перепочити, а тодi знову скрутили, вже на сто п’ятдесят годин. Тiло менi задубiло так, що я майже весь час його не вiдчував, а в головi паморочилося. Крiм того, я зусиллям волi намагався якнайбiльше спати.