Міжзоряний мандрівник

Як у тебе стане сили волi, то вийде. Я по собi знаю, бо менi пощастило це тричi.

– Але що ж воно таке? – нетерпляче запитав я.

– Уся штука в тому, щоб умерти в пекельнiй сорочцi, змусити себе вмерти. Поки що ти мене ще не розумiеш, але почекай. Ти знаеш, у пекельнiй сорочцi тiло заклякае, руки й ноги нiби засинають. Цьому не можна зарадити, але з цього можна скористатися. Не чекай, поки руки й ноги затерпнуть, а лягай якнайвигiднiше на спину i починай застосовувати всю силу своеi волi. Тобi треба думати лише про одне, ти мусиш вiрити в те, що думаеш.

Коли не зможеш – нiчого не вийде. Ти мусиш уперто думати й вiрити, що ти – це не ти, а твое тiло зовсiм iнше. Ти сам собою, а твое тiло – непотрiбна оболонка. Ти сам собi господар. Тобi не треба жодного тiла. Вiр у цю думку й доводь ii силою волi: примушуй свое тiло завмерти.

Починати треба з пальцiв на ногах. Одного за одним ти примушуеш iх завмирати. Ти iм наказуеш. Коли ти захочеш i повiриш, пальцi почнуть завмирати.

Найважче почати. Як заклякне перший палець, далi вже легко. Ти вже не силуеш себе вiрити. Ти вже впевнений. Тодi напруж усю волю, щоб завмерло все тiло. Я знаю, що кажу, Дереле, бо тричi сам завмирав.

Коли ти вже почнеш завмирати, далi все буде гаразд. І найкумеднiше, що ти при цьому присутнiй. Ось пальцi тобi на ногах завмерли, проте сам живiсiнький. Ноги помалу мертвiють, до колiн, тодi до стегон, а ти не змiнюешся. То тiльки твое тiло перестае жити, а ти лишаешся таким, як був досi.

– А що далi? – допитувався я.

– Коли твое тiло отак завмре, тодi ти просто залиш його, вийди з нього. А покинувши його, ти покинеш i камеру. Нехай кам’янi

стiни та залiзнi дверi держать твое тiло, але духа вони не можуть задержати. Ти сам переконаешся. Твiй дух буде окремо вiд тiла. Ти зможеш подивитися на нього збоку. Я знаю, що кажу, бо тричi виходив зi свого тiла. І дивився на нього збоку.

– Ха-ха-ха! – вистукав Опенгаймер iз своеi тринадцятоi камери.

– Ось бачиш. Бiда в тому, що Джейк не вiрить. Вiн тодi ще мав трохи сили, i йому не пощастило. Тепер вiн думае, що я жартую.

– Коли хтось помирае, то вiн уже мертвий, та й квит, – заперечив Опенгаймер.

– Кажу ж тобi, що я завмирав тричi, – вiдповiв Морел.

– І ожив, щоб оце нам розповiсти все, – поглузував Опенгаймер.

– Тiльки не забувай ось чого, Дереле, – вистукував далi Морел.

– Це рiч небезпечна. Таке почуття, нiби граешся з вогнем.