Міжзоряний мандрівник

Менi не треба лакмусового паперу, щоб визначити, чи мае вiн у собi кислоти, а чи луг. Ще раз кажу: щодо наукового ведення сiльського господарства я не мав i не маю рiвного. А проте держава, тобто сукупнiсть усiх громадян, гадае, нiби всi моi знання можна загасити вiчною темрявою. Нiби за допомогою звичайного мотуза, накинутого на шию, i раптового поштовху можна загасити ту мудрiсть, що призбирувалася в менi тисячорiччями й визрiла ще задовго до того, як на ланах Троi кочiвнi пастухи почали пасти отари.

А кукурудза! Хто ще так знае кукурудзу, як я? Моi дослiди у Вiстарi збiльшили рiчний врожай в округах Айови на пiвмiльйона доларiв.

Це вже доконаний факт – чимало фермерiв, що тепер iздять автомобiлями, знають, кому вони цим завдячують. А та молодь, стрункi дiвчата i ясночолi юнаки, якi сидять над шкiльними пiдручниками, – чи спадае iм на думку, що це я своiми дослiдами на кукурудзi у Вiстарi дав iм змогу здобувати середню освiту?

А фермерське господарство! Я знаю кожний марно зроблений рух, навiть не вивчаючи iх iз кiноплiвки, – однаково, чи то буде вся ферма, чи тiльки робiтник на фермi, чи план будови, чи розклад працi для фермерських робiтникiв.

Цiй справi допомагають моi таблицi та книжки-порадники. І я впевнений, що в цю саму хвилину, перед тим як викурити на нiч останню люльку, сотнi тисяч фермерiв морщать чоло над розгорнутими сторiнками моiх книжок. Проте моi знання настiльки вищi за таблицi, що менi досить оком скинути на людину, аби визначити ii нахили, здiбностi та показник затрати енергii.

Тепер я мушу скiнчити цей перший роздiл свого оповiдання. Уже дев’ята година. У вiддiленнi смертникiв це означае – гасити свiтло. Ось я чую кроки вартового, що тихо ступае гумовими пiдошвами. Вiн iде лаятися, що в мене й досi горить лампа. Наче лайка того, хто житиме далi, щось важить для засудженого на страту!

Роздiл ІІ

Я – Дерел Стендiнг. Незабаром мене виведуть звiдси й повiсять. Проте доти я ще встигну написати те, що хочу оповiсти на цих сторiнках про iншi часи й iншi мiсця.

Пiсля присуду мене вiдправили до Сан-Квентiнськоi в’язницi доживати решту днiв мого «природного життя». Виявилося, що я невиправний. Невиправний – це жахлива людська iстота, принаймнi з погляду тюремноi психологii. Я став невиправний, бо ненавиджу марну витрату сили, а моя в’язниця, як i всi в’язницi у свiтi, була скандальним i образливим прикладом такоi витрати. Мене призначили в джутову майстерню. Тут марнотратство працi доходило просто до злочину.