Міжзоряний мандрівник

– Ви хочете сказати, що вiн у мене залiзний? – Я вдавав, нiби не розумiю, на що вiн натякае.

– Я хочу сказати… – почав вiн знову, але, збагнувши, що я його дражню, замовк, надув своi поморщенi губи й повiсив на бильце стiльця мiй новий плащ iз соболiв. – Вiсiмсот дукатiв, – ошкiрився вiн, – тисяча кiз i сотня ситих бикiв за плащ, щоб вам було тепло. Цiлих два десятки ферм на спинi мого шляхетного пана.

– А ось тут цiла сотня добiрних ферм, та ще й замок або два на додачу, а то й палац, – сказав я, торкаючись рукою до шаблi, що ii вiн саме клав на стiлець.

– Ваш батько також здобув усе дужою рукою, – дорiкнув Понс, – але вiн умiв берегти здобуте.

Старий замовк, зневажливо показуючи на мiй новий червоний атласний камзол, – надзвичайно гарний, тiльки дуже дорогий.

– За оце шiстдесят дукатiв! – не вгавав Понс. – Ваш батько радше б вiддав усiх кравцiв та юдеiв iз цiлого християнського свiту на потiху сатанi, анiж заплатив би такi грошi.

Отак весь час, поки ми вдягались, тобто поки Понс допомагав менi вдягатись, ми з ним пiд’iдали один одного.

– Я бачу, що ви, Понсе, не чули останньоi новини? – хитро закинув я.

Старий нашорошив вуха. Вiн любив усякi плiтки.

– Останньоi новини? – перепитав вiн. – Може, щось про англiйський двiр?

– Нi, – я похитав головою, – але, мабуть, це тiльки для вас новина, а всi решта вже ii знають. То ви справдi не чули? Грецькi фiлософи шепталися про неi ще двi тисячi рокiв тому. Через цю ж новину я i став носити двадцять заможних ферм на спинi, через неi живу при дворi й чепурно вбираюся.

Бачите, Понсе, свiт – це найпаскуднiше мiсце, життя – найсумнiша рiч, усi люди вмирають, а коли помруть, то вони, звiсно, мертвi. Отже, щоб урятуватись вiд туги й лиха, нинiшнi люди, такi, як я, шукають утiхи, забуття й шалених розваг.

– Ну, а новина, пане? Про що шепталися фiлософи в давнину?

– Про те, що Бог помер, Понсе, – вiдповiв я врочистим голосом. – Невже ви не чули? Бог помер, незабаром i я помру, тож i ношу на плечах двадцять заможних ферм.

– Нi, Бог живий, – палко заперечив старий, – i Царство Його наближаеться. Кажу вам, пане, воно вже близько. Може, й завтра, i тодi земля загине!

– Так казали люди й у давньому Римi, Понсе, коли Нерон робив iз них живi смолоскипи собi на втiху.

Понс жалiсливо подивився на мене й сумно мовив:

– Надмiрне знання народжуе немiч. Я завжди опирався. Проте вам, звiсно, треба було зробити по-своему i тягати моi старi кiстки iз собою.