Пригоди «Сліпучого»

Звикнувши до просторих i тихих вулиць горiшньоi частини мiста, мандрiвники нашi були приголомшенi гвалтом та гармидером цього тiсного мурашника. Вони немов продиралися крiзь густу страховинну хащу. Отже, проходячи лабiринтом заплутаних кривих вулиць та завулкiв, мимохiть тулилися один до одного, немов шукаючи захисту, свiдомi того, яке iм усе навколо чуже й невiдоме.

Дiтлахи й немовлята плуталися iм попiд ногами на пiшоходах… Простоволосi розпатланi баби базiкали бiля ворiт або сновигали туди й сюди з якимись пакунками…

Усе повiтря вiдгонило тухлою рибою та гнилою садовиною – якимсь застоялим духом бруду.

Незграбнi обертайла вайлувато обминали iх, i обшарпанi дiвчатка обережно протискалися серед натовпу з кухлями пива в руках. Звiдусiль ринула тисячоголоса балаканина й клубочилась у рiзномовний зойк жартiв, лайки, вигукiв. Квартал аж гув та дзинчав, наче якийсь величезний людський вулик, та вiн таки й був ним достоту!..

– Ух, добре було б, якби мерщiй вислизнути звiдси! – промовив Фред.

Вiн казав пошепки, а Джо й Чарлi лише люто хитнули головами на знак згоди. Їм було не до балачок, вони раднiшi були б не йти, а бiгти чимдуж, якби не заважав густий натовп, серед якого вони почували себе, як подорожнi, що блукають десь у невiдомих та ще й ворожих нетрях.

А ворожiсть i справдi таки дедалi то гусла в повiтрi. Очевидно, «пекельникам» було не до шмиги те, що в iхню гущу замiшалися цi охайнi хлопчики з аристократичноi частини мiста. Хлоп’ята-обшарпанцi щокроку займали «верховинцiв» глузуванням та лайкою, вони пiдступали до них, прибираючи хороброго вигляду; але досить було тупнути, щоб вони пустилися навтьоки.

Новi кадри вуличноi дiтви приставали до них i сунули галасливою навалою; що бiльше iх ставало, то бiльше вони смiлiшали.

– Не звертайте на них увагу, – застерiгав Джо. – Простуйте собi далi, та й годi. Уже незабаром вихопимося звiдси.

– Чорта з два! – глухо вiдказав Фред. – Глянь-но туди!

На розi, до якого вони саме наближалися, стояла купа з чотирьох чи п’ятьох хлопцiв-пiдлiткiв, приблизно iхнього вiку.

На них падало свiтло вуличного лiхтаря, i в цiм освiтленнi яскраво паленiла цегляно-руда кучма на головi в одного з хлопцiв. Певна рiч, це був Симпсон-Червонько, страшний отаман страшноi ватаги, що вже двiчi за iхньоi пам’ятi видиралася аж до них на «Верховини», завдаючи жаху юним джентльменам, якi прожогом тiкали хто куди, тимчасом як iхнi батьки та матерi кидалися до телефонiв, щоб викликати полiцiю.