Зелений Змій, або Алкогольні спогади

Господар салуну мав блакитнi очi та ясне шовковисте волосся, що вибивалося з-пiд чорноi шовковоi ярмулки. Пригадую також, що був на ньому рудуватий, вовняний плетений жакет, i добре пам’ятаю, звiдки вiн брав пляшку з червоним сиропом: стояла вона серед цiлоi батареi iнших пляшок. Господар та батько довго розмовляли, а я смоктав свое солодке питво та захоплено дивився на нього. Минали роки, а я побожно шанував його пам’ять.

Незважаючи на два нещасливi випадки зi мiною, всюди, де я не обертався, був непереможний та привабливий Зелений Змiй, що надив та спокушав мене.

Порiвнюючи з глибоким враженням, що витавровував салун у дитячiй душi, всi тi нещаснi випадки набували другорядного значiння. Дитина, в якоi тiльки-но почали формуватися погляди на життя, вважала салун за найкраще, найзвабливiше на свiтi мiсце. Нi крамницi, нi громадськi будинки, жоднi iншi притулки нiколи не вiдчиняли дверей передi мною, щоб дати погрiтися бiля iхнiх вогнiв, нiколи не частували мене iжею богiв iз вузьких поличок, що тяглися вздовж стiн, iхнi дверi завжди були зачиненi передi мною. І тiльки дверi салунiв завжди були навстiж. Будь-якоi пори i по всiх усюдах, – i на битому шляху, i на вузьких суточках, i на залюдненiй дiловiй вулицi, – скрiзь натрапляв я на тi салуни. Ясно освiтленi, веселi, теплi взимку та темнi й затишно-прохолоднi влiтку. Так, чудовi, прекраснi мiсця були тi салуни-шинки.

Було менi десять рокiв, як батьки моi кинули хлiборобство та переiхали жити до мiста. І тут, хлопчисько десяти рокiв, я почав продавати на вулицi часописи.

Одна причина була та, що потрiбнi були грошi. Друга – менi потрiбний був рух. Я знайшов шлях до нештатноi громадськоi книгозбiрнi та почав читати аж до повноi нервовоi перевтоми. На бiдному ранчо, де я досi жив, не було книжок. Якимось, справдi, дивним способом я дiстав чотири книжки, чудовi книжки, якi я просто проковтнув. Одна – життепис Гарфiлда; друга – мандрiвки Африкою Поля дю Шайю; третя – новели Уйда, де бракувало останнiх сорок сторiнок; та четверта – Ірвiнгова «Альгамбра». Цю останню дала менi шкiльна вчителька. Я не був смiливою дитиною i не мiг так, як Олiвер Твiст, попрохати ще книжку. Повертаючи «Альгамбру», я сподiвався, що вчителька дасть менi якусь iншу книжку. А як вона цього не зробила, радше недооцiнила мене, то я проплакав усю дорогу додому. А вiд школи до ранчо було три милi. Я все ж таки сподiвався та палко прагнув другоi книжки, навiть ладен був попросити в учительки, але так i не зважився.