Зелений Змій, або Алкогольні спогади

Розбiйники, загибель кораблiв, вiйна, хiба не були страшнi? Але хто з нормальних, здорових хлопцiв не вiддав би своеi безсмертноi душi, щоб самому взяти участь у тих пригодах?

У салунах я бачив репортерiв, видавцiв, правникiв, яких знав, як з обличчя, так i на прiзвище. Одвiдуючи салуни, вони клали штамп громадського визнання на них. Вони виправдували мое власне зачудовання салуном. Може й вони шукали тут чогось iншого, того невиразного, чого й я прагнув. Я й сам не знав, чого. Але якась принада мусила там бути, бо липли ж цi люди до салуну, наче мухи до меду.

Я ще не знав лиха, i свiт здавався менi радiсним. Звiдки мiг я знати, що цi люди шукають тут забуття пiсля виснажливоi працi та важких турбот?

Я ще не випивав тодi. Вiд десяти до п’ятнадцяти рокiв майже не куштував алкоголю, але був у тiсних стосунках iз п’яницями та шинками. Не пив же я тiльки тому, що менi не подобався алкоголь. За той час я працював пiдручним, розвозячи кригу, хлопцем при кегельбанi та ще пiдмiтав по недiлях загороднi салуни.

Весела пухка Джозi Гарпер мала шинок на розi Телеграф-авеню та Тридцять дев’ятоi вулицi. Я цiлий рiк носив туди вечiрню газету. Перший мiсяць, коли я розраховувався з Джозi Гарпер, вона налила менi шклянку вина. Я посоромився одмовитись i випив його. Але потому я завжди пильнував нагоди розрахуватися з шинкарем, коли ii не було поблизу.

Першого дня, як я почав працювати при кегельбанi, господар, згiдно зi звичаем, покликав усiх нас хлопцiв та запропонував випити, а опiсля ми мусили кiлька годин працювати бiля кеглiв.

Усi хлопцi попросили пива, а я iмбирового елю. Хлопцi засмiялися, а я спостерiг, що господар якось чуйно, допитливо, подивився на мене. Але все ж таки вiдкрив пляшку iмбирового елю. Потiм, уже бiля кегельбану, хлопцi сказали менi, що я образив господаря. Пляшка iмбирового елю коштуе значно дорожче, анiж шклянка пива. І коли я хочу працювати, то повинен пити пиво. До того ж пиво споживне. Пiсля нього легше працювати, а з iмбирового елю нема нiякого наiдку. Коли я не мiг викрутитися, то пив пиво, дивуючись, як воно людям смакуе. Менi воно не подобалось.

Що я справдi любив тодi – це ласощi. За п’ять центiв я мiг купити п’ять «гарматних набоiв», величезних та надзвичайно смачних, i мiг жувати одного цiлiсiньку годину. Був ще там мехiканець, який продавав величезнi тягучки по п’ять центiв. Треба було жувати чверть дня, щоб упоратися з одною. І часто траплялося, що така тягучка була менi замiсть снiданку.